Ізмайлова - Не чіпай то на свята, Ізмайлова

казав, ми не збиралися… Точніше, не збираємося… Та чорт! — він усівся на диван і втомлено відкинув голову на спинку.— Словом, як надумаєш, виходь.

Мирка стривожено глянула на фіранку, що тягнулася від шафи до стіни, але та не поворухнулася.

— Як гадаєш, вона ще там? — запитала Мирка.

Степан мовчки знизав плечима.

Коли й за п’ять хвилин нічого не відбулося, він ляснув долонями по колінах і рішучо випростався:

— Скоро вечір. Пора прикрашати ялинку.

Мирка зиркнула на чоловіка:

— А Полуничка?

— Семеро одного не чекають. Точніше, чекають, але не наполягають. У нас тут роботи непочатий край.

Із цими словами Степан вийшов із дому й за пару хвилин повернувся, тягнучи за собою припорошену снігом ялинку. Поки встановлювали її в кутку, гілля відтануло від пічного тепла, і кімнату наповнив густий запах хвої.

Мирка відкрила коробку з прикрасами та заходилася розвішувати — після того, як кулька опинялася на гілці, вона відходила на кілька кроків і прискіпливо оцінювала результат, стежачи за тим, щоб кольори прикрас були розподілені рівномірно.

Ялинка гарнішала на очах: у теплому передсутінковому світлі між гілками спалахували золоті та багряні іскри, кульки сяяли блискучими боками — такі тендітні й невагомі, ніби прибули сюди прямо з дитинства.

Спочатку Мирка раз по раз поглядала на фіранку біля шафи, очікуючи, чи не вийде Полуничка, але потім так захопилася, що здригнулася від несподіванки, коли хтось торкнувся її спини.

— Дуже смішно,— сказала вона Степанові й уже збиралася додати якесь міцне слівце, коли усвідомила, що Степан-то ось стоїть із того боку ялинки, і аж ніяк не в неї за спиною.

Степан визирнув між гілками.

— Що там таке?

Мирка не відповіла. Вона повільно обернулася й заклякла на місці, ніби скам’яніла.

Полуничка стояла так близько, що можна було відчути шкірою її дихання. Широко розплющивши очі, вона дивилася на ялинку.

— Як гарно!

Степан підморгнув їй, наче й не було нічого:

— Хочеш допомогти прикрашати?

Полуничка зробила крок уперед, і він, усміхнувшись, простягнув їй велику червону кульку на ниточці. Дівчинка вихопила кульку в нього з рук так швидко, ніби боялася, що той може передумати, і повісила її на ялинку — криво й геть не в тому місці, де їй годилося б бути. Потім скупчила поряд другу й третю, створивши таким чином затор із кульок: наче одна потрапила в аварію, а решта зупинилися поруч, щоб як слід усе роздивитися. Верхів’я ялинки порожньо зеленіло десь далеко від місця пригоди.

Відступивши на крок, Полуничка задоволено кивнула:

— Пречудово.

Руки в Мирки зачухались від нервового бажання повернути гармонію в цей гармидер, але вона зупинила себе, з подивом усвідомивши, що їй зараз важливіше бачити радість в очах Полунички, ніж намагатися зробити все ідеально.

— У тебе класно вийшло,— сказала вона й не­сміливо, майже не дихаючи від хвилювання, поклала руку дівчинці на плече.

Та напружилася — долонею Мирка відчула, як закам’яніли її крижані м’язи, але тікати не стала. Тільки запитала:

— А цукерки на ялинку повісимо?

— Цукери…— задумливо повторила Мирка.— Ні, боюся, цукерок у нас нема.

— А яблука?

— І яблук нема.

Мирка мимоволі повела плечима, намагаючись скинути раптову згадку про те, що в них майже закінчилися ті нехитрі продукти, що вони взяли із собою в дорогу, а невдовзі почнуть закінчуватися й гроші. Але думка ця міцно вчепилася їй у загривок пазуристими лапами, адже тепер за нею стояв не тільки страх перед завтрашнім днем, але й пекучий сором за те, що вона не може виконати просте бажання дитини. Нехай і столітньої та трохи потойбічної.

Полуничка скорчила співчутливу гримасу й похитала головою.

— А ви зовсім не вмієте святкувати Різдво, так? Але це нічого, не страшно. У мене тут є…

Із цими словами вона підійшла до шафи, нахилилася й спритно підділа тонкими пальцями одну з дощок підлоги. Під нею виявився простір — не повноцінний підвал, але ніби величезна скриня, забита банками з тушонкою, крупами, консервованими овочами, сухарями та солодощами. Тут були цукерки, зефір і кукурудзяні палички, сушені фрукти та шоколад.

— Звідки все це? — здивувалася Мирка.

Полуничка знизала плечима:

— Дядя Володя мені приносить. Каже все ховати, щоб місцеві не розтягли. А це місце мені показала мама Агата, вона ховала там свої секретики.

— Твою маму звали Агата? — запитав Степан.— Яке незвичне ім’я…

— Останню маму — так. А до цього була мама Зіна й мама Стефанія. А ти? — вона обернулася до Мирки.— Як тебе звати?

— Мирослава.

— Мама Мирослава,— проспівала Полуничка.— Добре, мені подобається.

Мирка нічого не відповіла, але всередині в неї заворушилося нове, не знайоме ще тепло, змішане з густою тваринною ніжністю. Відчуття одночасно приємне й неприємне. Болісне, як перше кохання.

Степан глянув у темне небо, на якому щойно засяяла перша зірка, і обійняв Мирку за плечі:

— Ну що, накриваємо на стіл?

56ff56c8eab64cbc4a086937

(Усі описані персонажі та ситуації є вигаданими, будь-яка схожість чи подібність випадкова та не мала місця в реальному житті)

Локація: східний напрямок фронту, недалеко від зони ведення бойових дій

Новорічна ніч

Час: 01:47

Мороз майже не відчувався. Колючі сніжинки потрапляли в очі, доводилося постійно мружитися, від чого дорога ставала ще розмитішою, губилася в білій фаті завірюхи. Костя швидко йшов, майже біг, уривчасто дихаючи. Незважаючи на втому, відчував дивну легкість і м’яке тепло, що нагадувало втрачену ще в дитячі роки безтурботність. Десь закінчилася прокладена нечисленними машинами колія, і тепер ноги постійно грузли в заметах і заростях торішнього бур’яну. Кожен крок вимагав усе більших зусиль, що тільки підживлювало злість. Зосередившись на процесі ходьби, Костя раптом зрозумів, що забув, куди прямує. Довелося зупинитися й перемкнути внутрішній важіль із позначки «йти» на позначку «думати». Десь глибоко в голові заскрипіли коліщатка й на білому тлі горизонту одна