Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

Дiдовi Дорошевi лiкар дуже не вподобався. I не через те, що був непривiтний, — от, як на дiдову думку, то всi пани такi, що нiколи по-людському, тихенько-лагiдненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком, — то це не дивина була, що й лiкар такий. А оце дiдовi не вподобалося, що скiльки вiн уже лiчить Зiнька, а полегкостi нiякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без лiкiв швидше остербаєш. Та як на дiдову думку, то всi лiкарi такi — нiякого з їх добра нема, хоч би їх i зовсiм не було. Нiчого вони не тямлять, тiльки людей псують. Дiд пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тодi гоїв його Гарасим Савчук — ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зiлля… ну, й за тиждень вiн здоровий був, — от що! А то гоїть, гоїть от уже третiй тиждень, а нiчого помочi нема. Це так Зiнько й до осенi не вичуняє.

Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим — от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Нi, нема такого!.

Хiба… От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре знається на зiллях… Та таки дiд i сам був одного разу в його, — пособилося… Може, в його й те зiлля є,що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав — не догнав, а побiгти можна.

I все думав дiд про глушкiвського Семенюка. Слухав, як Зiнько кахикає, дивився, як вiн дибає по хатi, i бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючiшого, знахаря вдаритися.

Прийшла недiля. Дiд сказав, що пiде до родича, а сам махнув у Глушкiвку i вернувся геть пiзно ввечерi. Другого дня викликав Гаїнку з Зiнькової хати в противну i показав їй пляшку:

— Бачиш, унучко, це?

— А що ж то?

— Здоровля твоєму Зiньковi.

— _ Як то?

— Дякуй дiдовi! Бито колись i мене замолоду, да я не кволився стiльки, як Зiнько. Бо мене лiчив не лiкар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.

I дiд оповiв Гаїнцi широко про Гарасима Савчука.

— Як дав менi зiлля, як випив я раз, та двiчi, та тричi, — стрепенувся та й пiшов.

— Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю?

— Знаєш ти, — не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув!

— Де ж ви його добули?

— Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба, — так зараз: «Знаю-каже, — знаю! Цим я багато пособляю людям». Я йому тодi про Гарасима: «Якби, — кажу, — такого зiлля, як у Гарасима!» — «Дак оце ж воно й є! — каже. — Я, — каже — вiд Гарасима цього й навчився». Дак оце й налив пляшечку.

— Зiнько не буде цього пити, дiдусю.

— Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.

— Як же ви зробите?

— А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'є.

— Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було!

— Яка там шкода буде? Нiякогiсiнької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.

I дiд усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула, та й край, — i не думала б! А Зiнько… Вiн же їй завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же їх йому давати?

Але тодi й iншi думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють… не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi… Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про їх уже й дiдусь знає, що помагають, — на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько їх не схотiв би… ну, а як йому не полегшає та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло?

I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька — як йому: чи легшає? чи видужує? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй — йому не легшало.

Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Гаїнка й собi сiла бiля його.

Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями їхали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше.

— Боже! Все оживає, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! — промовив вiн гiрко.

— Не журись, Зiнечку i..- розважала Гаїнка. — От скоро-скоро й ти все робитимеш — i дома, й на полi… от побачиш!..

Вона його розважала, а в самої