Несвятий революціонер - Місто мертвих ангелів, Несвятий революціонер

-Що ж… Мені охреніти як пощастило. Прощавайте, Чонсі, та не застреліть себе у ближчому майбутньому.

-Що?! Та як тобі вдається знати те що було, і те що буде?

-Я актор, Чонсі, професіонал своєї справи, як ви професіонал у своїй.

-Ти мисливець, Рудабо. У трупу тебе все одно більше не візьмуть. Нумо до нас, слідчим. Ти нам потрібен.

Фіністер, не довго думаючи, погодився.  

І ось чорнокрилий орел, курячи сигару, споглядає у вікно автомобіля, яке стане еталоном та прикладом для розробки у майбутньому машинобудуванні та конструюванні.

-Ще трішки, Фіністере. – сказав Джеремая

Рудабо продовжував курити сигару, струшуючи попіл у вікно.

-Чому ви утримуєте мене, я не розумію?! – викрикнув Конграйт.

Мовчання… Ніхто до нього не одізвався, тільки вітер, який був за вікном. Артур опинився у клітці, у чотирьох дверях машини, як у чотирьох стінах готелю Ксав’є, як у тісних стінах у домі Крістіана, як у 4 сторонах полюсів у Вільденбурзі. Конграйт лише очікував суду, справедливого суду, який висвітлить йому його непричетність до будь - чого, адже він герой.

Через годину мовчання та відчуття гніту, машина спинилась, Джеремая подивився на Вітторе, Вітторе на Фіністера, Фіністер у вікно, махнувши головою. Удар, Артур Конграйт знепритомнів…

-Відкрий його очі, Джеремаю. – промовив Фіністер.

-Вони карі, Фіністере, не сірі. – погляд Скіта передавав жах, він закурив сигару.

-Несіть його разом із Вітторе у клітку, усі знають, хто він і що він вже тут. Нам перечити не стануть.

-Слухаюсь, пане, і допоможе нам Бог, адже сьогодні ми спіймали жах.

Артур прокинувся і холодній та бридкій камері, його руки були стисло зв’язані за стільцем, а погляд його падав прямо у місця, які майже не освітлювались. Його камера нагадувала сцену, уся в центрі уваги на яку падає світло, у той  час як решта біля стін були непримітні.

-ВІДПУСТІТЬ МЕНЕ. – крикнув Конграйт.

Двері у тюремний блок відчинились.

-Хто ти?

Невідомий зробив пару кроків. Тиша, і лише ехо від відбиття туфель по підлозі.

-Ти мене чуєш?

Світло показало Конграйту білий смокінг, золоті гудзики, білі брюки.

-Ти янгол чи що?

Біла шляпа показалась Артуру та такі ж білі туфлі.

-Покажись вже!

Рудабо, як ангел справедливості та вироку показався перед Конграйтом.

-Стільки часу пройшло, стільки смертей і ти тут… Стільки років я гнався за тобою. – Фіністер зняв шляпу. – Привіт, Вільяме…

Очі Артура сповнились недорозумінням ситуації.

-Що ти верзеш, козел. Випусти мене.

-Так – так, пам’ятаєш той вечір, коли ти тікав… Біг від мого пістолету та від моїх людей? Як ми з хлопцями загнали тебе у глухий кут, але ти навіть тут прослизнув. ПАМ’ЯТАЄШ, КАНІБАЛЕ?

-Ні, ні, ні… Цього не може бути. – Артур згадував свої видіння.

-Може, Вільяме, ще й як може. Твоя колекція голів, до сьогодні використовується як предмет для розпізнавання трупів для родичів убитих. Вони танцюватимуть на твоєму трупі, на твоїх костях та на твоєму праху. Я весь час стежив за тобою… Пам’ятаєш, як ти дивився на мене, коли стояв у натовпі убитої проститутки, яку ж ти убив у ту ж ніч? А згадай, як ти кричав Реймонду і тикав у мене пальцем, коли бачив загадковий силует… Так, Вільям Стоннеті, то був саме я.

Конграйт закричав криком психа, свідомість якого продовжують ламати.

-Я весь час був біля тебе, Вільяме, у готелі, на вулицях, де б ти не був, я завжди стежив за тобою, стежив за твоїми діями, аби переконатися, що це дійсно ти. І справді… Те ж обличчя, ті ж рухи, тільки очі зовсім не ті. Я стояв позаду тебе, коли ти не зачинив двері у кімнату, ти боявся мене, боявся і тоді, коли стояв біля мої кімнати, бо ти знаєш, Вільяме, знаєш те, що я твій мисливець, а ти моя здобич.

Очі Конграйта змінилися на карі.

-ТАК – ТАК, нарешті ти переді мною. Нарешті…

-Непогано, Фіністере, ти майстер своєї справи. – заговорив Вільям.

-Як і ти у своїй, Вільям Стоннеті.

Канібал посміхнувся, усі 32 загострених зуба показались Рудабо. Фіністер закурив сигару, він ніколи не бачив такого. Вільям спробував відкусити металеву решітку, але, на щастя Фіністеру, клітка зроблена із титану.

-Три голови… Старого, жінки та молодого чоловіка і повністю обгризена рука. Ти їв її, а голови беріг, як трофеї.

-«Ха-ха», я дійсно це все робив, Фіністере. Моя друга, фальшива особистість, не сприймала цього, не хотіла бачити, а коли я посилав сигнали із голови, то вона блокувала це і так званий Артур думав, що божеволіє. Він дійсно був психом, бо бачив, як і видіння, так і відчував душі давно мертвих за спиною. Може ти скажеш мені, Рудабо, чому він з’явився. Адже, якби не він та не блокування моїх дій, ти досі б гнався за мною.

-Ти ж сам знаєш, Вільяме, ти геній, ти вивчав психологію, психіатрію. Ти знаєш, що таке проект Міссіра, чи не так? Так ось, якби Міссір щас був би живий, він вважав би тебе своїм геніальним, хоч і ніколи не баченим, творінням. Твоя особистість змінилась під страхом бути спійманим та загнаним у клітку, але вона не припинила убивати. Вона не відчувала жалю до людей, а у ночі вона на інстинкті та за допомогою того, що подеколи ти брав контроль над тілом, убивала,  і на щастя для нас, що ти убив тільки каплю у морі, колись створивши й саме море. Криваве море. Усі моменти, коли Конграйт проживав загнаним звіром, він згадував події, які пережив ти. Так званні відголоски минулого, які проявлялися у факторах страху. І саме місто. Місто повернуло тебе, повернуло ті вбивства, які я зустрічав раніше. Весь цей час, той сумнозвісний Вільденбург був для тебе кліткою, яка повернула тебе. А зараз ці холодні стіни, ця лавочка на якій ти сидиш і нічого не можеш зробити, ти у повній пастці, тому Артур більше ніколи не з’явиться.

-Браво, маестро, на жаль, у мене зв’язані руки, так би міг похлопати тобі. Не відв’яжеш, Фіністере?