Карлос Кастанеда - Мистецтво сновидінь

— Не звертайте уваги на мої жарти, — тихим голосом сказала жінка. — Правда в тому, що ви мені дуже подобаєтесь. Енергія вирує в вас. І ми чудово поладнаємо.

Просто попереду нас прихилили коліна старі чоловіки. Один з них з цікавістю озирнувся на нас. Вона не звернула уваги на нього й продовжувала нашіптувати мені на вухо.

— Дайте мені вашу руку, — попросила вона. Але її прохання більше нагадувало наказ. Я підкорився і дав їй руку не в змозі відмовити.

— Дякую вам. Дякую за вашу впевненість і довіру до мене, — прошепотіла вона.

Звук її голосу зводив мене з розуму. Його хрипкість була настільки екзотична, настільки відверто жіночна. За жодних обставин я б не сплутав його з чоловічим голосом, що намагається звучати по-жіночому. Це був хрипкий голос, але не гортанний і не різкий. Він більше нагадував звук босих ніг, що ступають по гравію.

Я зробив неймовірне зусилля, щоб розірвати невидиме простирадло енергії, яке наче сповило мене. Здавалося, мені це вдалося. Я встав, готовий піти, і пішов би, якби жінка теж не встала й не прошепотіла мені на вухо:

— Не тікайте. Я так багато маю вам розповісти.

Я машинально сів, зупинений цікавістю. Дивно, але моя тривога раптом зникла, а заразом і мій страх. Мені навіть вистачило самовладання спитати цю жінку:

— Ви справді жінка?

Вона м’яко хихикнула, наче юна дівчина. Потім виголосила мудроване речення.

— Якщо ви смієте думати, що я можу перетворитися на страшного чолов’ягу й завдати вам шкоди, ви глибоко помиляєтеся, — сказала вона ще більш дивним, гіпнотичним голосом. — Ви мій благодійник. Я ваша служниця, як була служницею всім нагвалям, що були до вас.

Зібравши всі доступні мені сили, я висловив їй свою думку.

— Прошу, користайтесь моєю енергією, — сказав я. — Це вам мій подарунок, але я не хочу ніяких дарів сили від вас. І я кажу це цілком серйозно.

— Я не можу взяти енергію задарма, — прошепотіла вона. — Я сплачую за те, що отримую, така угода. Це просто дурість — віддавати свою енергію за так.

— Я був дурнем усе моє життя. Повірте мені. Вам потрібна енергія, візьміть її. Але я не хочу обтяжувати себе тим, що мені не потрібно. Я нічого не маю, і мені це дуже подобається.

— Можливо, — замислено промовила вона.

Агресивним тоном я спитав її, чи хоче вона сказати, що, можливо, візьме мою енергію, чи що не вірить, нібито я нічого не маю й мені це подобається.

Вона хихикнула в захваті й відповіла, що могла б узяти мою енергію, якщо вже я так щедро пропоную її, але вона мусить заплатити. Мусить дати мені щось рівноцінне.

Слухаючи, як вона говорить, я усвідомив, що вона розмовляє іспанською з найбільш екстравагантним іноземним акцентом. У кожному слові вона додавала зайву фонему до середнього складу. Ніколи в житті я не чув, щоб хтось так говорив.

— У вас дуже незвичайний акцент, — сказав я. — Звідки це?

— З майже вічності, — відповіла вона й зітхнула.

Між нами встановився зв’язок. Я розумів, чому вона зітхнула. Вона була за крок від нескінченності, я ж був тимчасовим. У цьому була моя перевага. Та, що кидає виклик смерті, загнала себе в кут, я ж був вільний.

Я пильно придивився до неї. Здавалося, їй від тридцяти п’яти до сорока років. Вона була смаглява, типова індіанка, майже дебела, проте не огрядна і навіть не гладка. Я бачив, що шкіра на її передпліччях і руках гладенька, м’язи тверді й по-юнацькому жваві. Я розсудив, що вона має п’ять футів шість-сім дюймів[6] на зріст. На ній була довга сукня, чорна шаль і ґуарачес.[7] Коли вона стояла на колінах, я бачив її гладенькі п’яти й частково — її могутні литки. Вона була струнка в талії й мала великі груди, які не могла, а може, й не хотіла сховати під своєю шаллю. Волосся в неї було вугільно-чорне, заплетене в довгу косу. Красунею вона не була, проте не була й негарною. Її риси нічим особливим не вирізнялися. Я відчував, що вона не здатна привернути нічиєї уваги, хіба що очима, які ховала за приспущеними повіками. Її очі були чарівні, ясні, лагідні. Окрім як у дона Хуана, я ні в кого не бачив таких блискучих живих очей.

Її очі цілковито розслабили мене. Такі очі не могли бути лихими. Я відчув наплив довіри й оптимізму, так, ніби знав її все життя. Але разом з тим я гостро усвідомлював іще дещо: мою емоційну нестабільність. Вона завжди переслідувала мене у світі дона Хуана, змушуючи мене кидатися з крайності в крайність, мов іграшка на мотузці. Траплялися миті повної довіри, а слідом за прозрінням лише наставали жалюгідні думки й зневіра. Ця подія не обіцяла бути інакшою. Мій підозріливий розум застеріг мене раптовою думкою, що я підпадаю під жіночі чари.

— Ви вивчали іспанську в зрілому віці, адже так? — сказав я, аби просто позбутися впливу думок і не дати їй прочитати їх.

— Лише вчора, — відповіла вона й залилася кришталевим сміхом. Її маленькі, на диво білі зуби блищали, наче ряд перлів.

Люди озиралися на нас. Я схилив чоло, наче в глибокій молитві. Жінка підсунулася ближче до мене.

— Є місце, де ми можемо поговорити? — спитав я.

— Ми говоримо тут, — сказала вона. — Тут я розмовляла з усіма нагвалями вашої школи. Якщо шепотітися, ніхто не знатиме, що ми говоримо.

Мені так і кортіло спитати про її вік. Але на допомогу прийшов один спогад, що протверезив мене. Я згадав свого друга, який роками розставляв усі можливі пастки, щоб змусити мене зізнатися, скільки мені років. Я терпіти не міг його дріб’язкового клопоту, а зараз мало не вдався до такої ж поведінки. Я миттєво облишив це. Хотів зізнатися їй у цьому, аби просто підтримати розмову. Здавалося, вона знає, що коїться в мене в голові. Дружнім жестом вона стиснула мені руку, ніби кажучи, що ми думаємо те саме.

— Замість того, щоб зробити мені дарунок, не могли б ви мені розповісти щось, що допомогло б мені на моєму шляху? — спитав я її.

Вона похитала головою.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ми надзвичайно різні. Більш різні, ніж я вважала за можливе.

Вона встала й зіслизнула вбік зі своєї лави. Спритно опустилась навколішки, обличчям до головного вівтаря. Перехрестилася й зробила мені знак слідувати за нею до великого бічного вівтаря ліворуч від нас.

Ми прихилили коліна перед розп’яттям у натуральну