Кондоліза Райс - Демократія

з осідком у Наджафі, сучасному Іраку. Але коли в країні сунітські лідери наскіпалися на шиїтів, раді довелося піти в підпілля і вона більше не могла бути джерелом натхнення для людей. Частина гаданого лідерства шиїтів перейшла до Кому в Ірані. Хоча перси, аятоли, останнім із яких був аятола Хаменеї, прагнули представляти шиїтів скрізь у місцях їхнього розселення. Це, а також іранські більш традиційні перські геополітичні надії, є стрижневим для сунітів, які прагнуть сходження «шиїтського півмісяця».

Коли Саддама повалили, Наджаф відродився. З'явився чоловік, якого іракські шиїти вважали законним претендентом на лідерство, — аятола Систані. Він був владною і дуже впливовою людиною. Проте рідко зустрічався з іноземцями, і американські посадовці його не бачили на живі очі. Він говорив через сина, який робив заяви від його імені.

Це могло б стати проблемою, але виявилося, що так воно й краще — чудовий дарунок. У цього відлюдника демократичних інстинктів було більше, ніж у численних його співвітчизників. У першому едикті він оголосив, що священики не повинні працювати в уряді. Релігія мала бути відокремлена від політики. Ми часто потрапляли в незручне становище, бо хотіли, щоб цей релігійний діяч висловився з політичних питань.

На жаль, він був не єдиним релігійним діячем в Іраку. Муктада аль-Садр, конкурент Хакіма, був дрібним клерикалом, який не завершив теологічної освіти й тому не мав релігійного авторитету. Однак він був запеклим націоналістом, батька якого вбив Саддам. Він був затятим анти американістом і очолював жорстоку міліцію, яка увесь час працювала проти наших сил та іракських сил безпеки. Багато іракців казали, що він божевільний. Можливо... але з ним як із силою доводилося рахуватися в цьому ландшафті.

Тому й справді важко було розібратися з шиїтською політикою. Засада «одна людина — один голос» могла б створити Ірак на чолі з шиїтами. Це було червоним стягом для арабів-сунітів — і тих, що жили в Іраку, і тих, що очолювали потужні держави в регіоні.

Ми дуже хотіли, щоб сунітські держави включили й Ірак як противагу впливові Ірану. Після кількох спроб мені нарешті вдалося запросити міністра закордонних справ Іраку на мою нараду з Радою співробітництва країн затоки (арабські монархії), Єгиптом і Йорданією в 2006 році. Хошіар Зебарі, вельми шанований курдський лідер, гордо увійшов до приміщення. Проте, наслухавшись просторікувань колег про нестабільність в Іраку, він вирішив, що має цього по самісіньку зав'язку. «Ви ставитеся до нас, як до вірусу», — сказав він. Я затамувала подих, чекаючи, що він скаже далі. «Не знаю, чого ви боїтеся більше — шиїтів чи демократії», — сказав він. Чудово, — подумала я. Це виокремлювало головну проблему. Сунітські держави відчували свою уразливість з обох боків і тому вагалися між відмовою та агресією.

Погіршувало справу ще й те, що іракські суніти не мали згуртованого керівництва. До війни суніти становили 20 % населення, і один із них — Саддам — мав 100 % влади. По правді, він їх теж піддавав тортурам, переслідував, висилав, змушував терпіти через погане урядування. Але диктатори вдаються не лише до залякування. У них є свої способи — домовленості, що спрощують керування народом. Від цього вигравали деякі суніти.

Ситуацію ускладнювало погіршення справ із безпекою. Часом важко було зрозуміти: суніти — це проблема чи шлях до її розв'язання. У такому складному довкіллі наші військові не могли викоренити насильство. Хаотична ситуація в країні не давала нашим політичним стратегам пересапнути й удосконалити свою роботу.

Невдоволені суніти

Інституційний ландшафт у сунітів складався з чотирьох груп: кількох вигнанців, що жили переважно в Європі, кількох племен у територіальних анклавах (що одних із них захищав Саддам, а іншим просто дали спокій), армії, яка служила лише Саддаму й нікому більше, і кількох супротивників диктатора, котрі оприкрилися йому достатньо, аби бути ув'язненими, але недостатньо, щоб їх повбивали.

Коли формувався перехідний уряд Іраку, всі розуміли важливість представництва сунітів. Перед самою війною нас непокоїли вбивства з помсти, і ми налаштувалися усіляко захищати сунітів, аби вони знайшли своє місце в новому Іраку.

Кілька сунітів-вигнанців відігравали видатну роль у період окупації. Наприклад, відносно ефективним був Тарік аль-Хашемі, який, як і дехто ще, жив у вигнанні. Він теж полюбляв гарні строї й розмовляв досконалою англійською. У нього була бездоганна сунітська генеалогія: онук колишнього генерала в оттоманській армії і небіж вихователя короля Іраку Ґазі. Він вчився у військовій академії, але наполягав, що не вступатиме до партії Баас. Хашемі завжди знав, як його трактують співвітчизники-суніти. Він хотів прихильності племен і боявся помсти сунітських терористів. Підстави для хвилювань були. 2006 року в Багдаді застрелили його сестру, через день після того як він підтримав лідерів шиїтів і курдів, які закликали до придушення повстанського руху[113]. Того ж року вбили двох його братів.

Тимчасовий уряд також включав кількох сунітів, яких ув'язнював баасистський режим. Махмуд аль-Машхадані, що стане спікером парламенту, походив із цього середовища. Коли 2005 року ми зустрілися в будинку нашого посла, він усміхався на кутні, виблискуючи кількома золотими зубами. «Я знаю, хто ви, — сказав він мені. — І знаю я це давно». Мені стало трохи ніяково, і я не знала, куди наша бесіда зверне. «Коли ми сиділи у в'язниці, — вів він далі, — то чули, що ви казали про Саддама. Під час війни ми знайшли ваш портрет і повісили його на стінці. Вас усі в'язні любили. Ви нас визволили». Я не знала, на яку ступити, та й історія могла бути вигаданою, але я була йому вдячна за почуття, які він намагався висловити.

Ці чоловіки — вигнанці та екс-в'язні — були уповноважені представляти сунітів під час окупації і ще кілька років по тому. Але глибокого коріння в громаді в них не було. Щиро кажучи, вони були найслабкішим елементом інституційного ландшафту. Проте ми дуже залежали від них, бажаючи дати сунітам голос у новому Іраку.

Мимовільні помилки

Безперечно, під час окупації ми припустилися низки відчутних для нас і для іракців помилок. Просто на початку війни в нас не було достатньо наземних сил, щоб