Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

рік потрапив у пастку, розставлену офіцером МДБ Львом Доброхотовим, після вироку суду потрапив у віддалений табірний пункт Воркути, де підняв повстання та втік разом із невеликою групою тих, хто вижив. Таким чином, якщо після того випадку Червоний і зазнав репресій, то дуже швидко реабілітувався. За інших обставин угору б не пішов.

Тепер лишається одне: переконатися, що втікач, якого вважали мертвим, вижив і вибрався з пекла. Для цього треба, аби ви приготувалися: наступна історія, історія Данилового порятунку, однаково правдива й неймовірна. Вона могла трапитися лише один раз і тільки з однією людиною. Нею волею долі став хорунжий УПА на псевдо Остап. Хто-хто, а нині покійні Павло Суворов, Степан Курглов і особи, подібні до них, у її реальність ніколи не повірять.

Фрагмент четвертий Домна Галушка

Комі АРСР, Воркута, весна 1949 р.

1

Спершу назвав себе Остапом, потім — Данилом.

Я подумала — він марить. Не в ранах була справа. За десять років життя в краї, розбудованому насильством, навчилася їх розрізняти. Ми з мамою жили в робочому селищі, в бараці, і мало не щодня бачили бійки. Жорстокі, перша випущена кров не припиняла їх, лиш розпалювала. Якщо свідкам видовища набридало дивитися, вони втручалися, розтягували бійців, так часто-густо вдавалося врятувати чиєсь життя. Щоправда, мама завжди тихенько примовляла: нема в тому жодного сенсу. Одужає побитий-поранений, стане на ноги, та все одно довго не проживе.

У нас у Воркуті це неможливо.

Аби жити довше, треба звідси вибиратися за першої ж нагоди. Хоч не думала я, що на Великій землі воркутинські мешканці протягують довше. Клімат, умови праці й постійна потреба озиратися, аби не дістати заточку в спину, не гартують — повільно виснажують. Убиваючи потім, у нібито кращих умовах, без ножів і куль. Але, схоже, по-справжньому забратися звідси геть кортіло лише блатним. Кримінальники мали на то надію, бо відсиджували свої терміни швидше, ніж ті, кому давали «політичну» 58-му статтю. Бувало, дістане розбійник за участь у збройному пограбуванні сім років. Прийде з етапом — і сидить від дзвоника до дзвоника, вийшовши на волю з чистою совістю точно в зазначений термін. А «ворог народу», вся провина якого — здуру виступив на зборах із критикою парторга, сидів до появи розбійника й сидітиме після його звільнення.

Красти, грабувати й убивати вигідніше, ніж ставити під сумнів політику комуністичної партії, радянського уряду й особисто товариша Сталіна. Останнє цілком могли визначити підготовкою замаху на життя вождя великої держави. Бо коли вже маєш подібні сумніви, то наступний крок — змова з прихованим ворогом, американським шпигуном чи агентом сіонізму.

Злодії, бандити та вбивці перелітними птахами летіли з мерзлоти в теплі краї, сподіваючись більше сюди не повернутися. Та частина звільнених кримінальників усе ж лишалася. Одним просто не було, куди вертатися. Інші звикли, бо тут усе знали й не треба робити нічого додаткового, аби стати своїм на новому місці. З таких у Воркуті й околицях за ті десять років, що я тут жила, складалася окрема спільнота. Сказати точніше — каста недоторканих. Міліція бралася за кримінальників лише тоді, коли ті нахабніли, переставали бачити краї й переходили неофіційно дозволені межі. Наприклад, завдавали шкоди чи взагалі вбивали крупних радянських службовців, не кажучи вже про працівників міліції або, не дай Боже, самого МДБ. Тим, хто дозволяв собі подібне свавілля — його ще йменували беспределом, — ліпше було відразу щось із собою зробити, не чекаючи, поки схоплять і судитимуть. Найкращий вихід — тікати світ за очі, але тут виникала одна величезна проблема.

Від сорок третього року Воркута стала режимним містом.

Тут добували вугілля — стратегічно важливу для фронту сировину. Заводи й шахти стерегли не гірше, ніж табірні пункти. Особливість такого становища полягала в тому, що сюди дістатися міг усякий. Хто — з черговим тюремним етапом, хто — з доброї волі, завербувавшись на роботу, хто — за службовим призначенням. Для виїзду ж звідси потрібен був спеціальний дозвіл, для кожної особи індивідуальний, та окремо виписані документи.

Ще один цікавий нюанс пояснив мені наш провідний актор Прохор Власов.

Його дуже любило тутешнє начальство, будь-яке, від директорів із парторгами до офіцерів держбезпеки. До арешту в тридцять п’ятому Власов служив у Тамбовському драматичному театрі, грав маленькі ролі, вважав їх не гідними свого таланту й через те багато пив. Із якогось моменту перестав стежити за язиком, мів ним, мов помелом, різну крамолу. Аби убезпечити себе, приятелі по чарці написали донос, Власов отримав п’ять років, чесно відсидів, ще й примудрився організувати в таборі самодіяльний театральний гурток. Після звільнення дістав обмеження в правах та виборі місця мешкання. Цим не дуже переймався: місцевий драматичний театр облизувався на такого кадра, і Прохор Петрович охоче лишився у Воркуті, зробивши на місцевій сцені кар’єру провідного актора. Тутешнє ж начальство приятелювало з ним, що переважно виражалося в спільних пиятиках. Власов визнавав: партійцям та чекістам лестила дружба з ним як представником богеми. Ще й уважав — так вони робляться культурнішими.

Щиро це чи він тішив себе ілюзіями — хтозна. Але зв’язки давали Прохору Власову більше можливостей, ніж будь-кому з нашого середовища. Він зазвичай знав більше, ніж говорять по радіо й пишуть у газетах. Коли щось говорив, словам можна й треба було вірити. І незабаром після того, як Воркуту закрили на виїзд, поставив до відома: найлегше отримати право забратися звідси геть можуть саме кримінальники. Якщо злодій у законі, ще й рецидивіст із репутацією та взагалі авторитет у своєму середовищі, довідка про звільнення відкривала перед ним усі шляхи з режимного міста.

Їх випускали, бо таких контролювати непросто.

Навіщо в місті, де працюють об’єкти стратегічного значення, мати додатковий клопіт ще й з професійними блатарями? Котрі керуються законами, значно дієвішими й загалом сильнішими, ніж радянські. Ці, маючи можливості й бажання, можна обійти, знайшовши безліч шпаринок. Закони кримінального світу — моноліт, порушення яких несло за собою тільки смертний вирок.

До появи Данила Червоного вперто, навіть трохи наївно думала: просто живу поруч із цим усім. Навчилася уникати небезпеки, знаю, як і з ким треба