Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

та не маю змоги спершу вивести селян далі від цього місця, а вже потім воювати з тобою. І ти їх не виведеш, бо прикриватимешся. За собою потягнеш усіх. Жінок, дітей, старих. Ті, хто виживе, лишаться на згарищах і клястимуть не нас — тебе, Остапе, свого захисника. Ясно, що ти того не побачиш, не почуєш, бо собі вирок виніс. Запитаю ще раз: люди — до чого тут?

Капітан зважував кожне слово. І сказане всякий раз било Червоного, наче обухом по тім’ю. Він чудово все розумів, та здаватися все одно не мав бажання. Звичайно, здаватися ніхто не хоче. Тільки зараз Павло Суворов тиснув на єдине вразливе місце бандерівського командира. Коли і як вирахував ахіллесову п’яту — хтозна. Головне: моєму командирові вдалося.

Його перемога відбилася на Остаповому обличчі.

— Ви не жалієте людей, — сказав він. — Прикриваєтесь, ніби захищаєте. Самі не жалієте. Ти ж готовий убити всіх ще до ранку. Жінок, дітей, старих.

— Не сперечатимусь, бо марна справа. Краще доведи, що ти не готовий.

Червоний озирнувся на своїх поплічників.

— Агітацію припиніть, — вичавив нарешті.

— Що?

— Ми дозволимо вам пройти. Та рухаєтесь швидко й мовчки. Зброю покладете на вози, вони напевне є в обозі. Жодних мітингів, промов, навіть пісень.

— Нехай. — Чи мені здалося, чи Суворов погодився надто легко. — Зустрічне прохання...

— Я тебе ні про що не прошу, — різко обірвав Червоний. — Умова.

— А в мене — прохання. — Капітан поводив себе на диво терпляче. — Ми підемо на світанку. Щоб ви все бачили, жодних провокацій з обох боків. Люди при тому теж вийдуть на вулицю.

— Для чого?

— Слухай, Остапе, минулого разу я казав: ворог у нас один. Німецький окупант. Боятися треба його. Ви ж залякуєте людей партизанами. Нехай народ бачить: не такі ми вже й страшні. Хіба я багато прошу? Або так: люди, за яких ти несеш відповідальність, побачать, що ти дбаєш про їхню безпеку. Годиться?

Суворов простягнув руку.

Навіть я сіпнувся — так несподівано. Не дивно, що посіпаки Червоного ступили наперед. Сам Остап зупинив їх, але простягнену руку не потиснув.

— Ваша зброя лежатиме в обозі. На дулах гармат — чохли. Йдете тихо, до людей не говорите. Усе, переговорам край.

Нам знову запнули очі.

8

До світанку ми вже були готові до виходу, як домовився капітан.

Перед тим Суворов особисто й чимало спілкувався по рації зі штабом, переконував у правильності й доцільності своїх дій. Як я тоді зрозумів, узгодити перехід без зброї йому вдалося з дуже великим трудом. Нарешті підрозділ вишикувався, ми рушили.

До останнього не вірив, що бандерівці пропустять.

Та вони теж готувалися: устигли розтягнути завали, стали рідкими рядами вздовж мосту, пропускаючи нас крізь свій стрій. Уже потім дізнався: щойно колона пройшла, бандити швидко почали відновлювати свої загорожі. Можна уявити собі — відчуття, мов мишоловка закрилася.

Ступивши в Ставчани, партизани мимоволі почали карбувати крок, аби селяни, напевне не всі, та все ж ті, котрі вийшли, побачили: ось ідуть справжні воїни-визволителі. Так у повній тиші колона дійшла до центру села, де біля церкви вже стояв Данило Червоний в оточенні своїх вояків. Усі озброєні, мали вигляд, мов при параді.

І аж тоді Павло Суворов зробив останній хід.

— Слухай мою команду! — дзвінко вигукнув він. — Прапор — розгорнути!

Немов нізвідки, з ранкового прозорого липневого повітря, виринув та замайорів над колоною партизан-ковпаківців червоний прапор.

Бійці стали ще сильніше карбували крок.

Я йшов із того боку, де ворога було видно краще.

Щойно прапор розгорнули, Червоний схопився за автомат, уже розвертав дуло в наш бік і я зрозумів — зараз почнеться кривава баня. Вони самі напросилися, та все одно — шкода, що не вдалося пройти тихцем. Але враз із двох боків його схопили, притиснули, стримали. Червоному лишилося тільки проводжати прапор повним ненависті поглядом, ще й сплюнути навздогін.

Уже за селом, коли все скінчилося й ковпаківські командири не стримувалися, вітали Суворова з перемогою, я запитав:

— Товаришу капітан, невже заради цього стільки зусиль? Хіба воно того варте? Ще й гусей прапором подражнили.

— Навіть комісарові всього не кажуть, — відповів тоді Суворов. — Думаєш, ці переговори дійсно щось міняли для нас? Роздушили б, мов комах, і забули відразу. Хіба вони нам серйозна перешкода?

— Тоді...

— Мисли ширше, — пояснив він. — Скоро, дуже скоро туди, куди треба, дійде інформація: чотовий на псевдо Остап домовився з радянськими партизанами. І ті пройшли селом, яке він нібито контролює, під червоним прапором. Як мислиш, довго після того Червоний лишиться тим, ким він є зараз? Партизани, комісаре, мають своє завдання. Ми лиш допомогли Ковпаку виконати його. А наше з тобою завдання як працівників четвертого управління — боротися з націоналістичними бандами та їхніми лідерами. Такі, як цей Остап, — важливі й особливо небезпечні. Сьогодні ми зробили великий крок щодо дискредитації Червоного в очах його командування. Послабили бандерівців, і отак щодня на різних ділянках різними способами все відбувається. Маєш знати, комісаре: часом деморалізація ворога дієвіша за танки й гармати. Ворог себе своїми руками вбиває.

Ось у чому була військова хитрість Павла Суворова.

Небагато часу минуло, він отримав іншу групу й нові небезпечні завдання. Я цікавився результатами вже проведених операцій. Так дізнався: тонкий розрахунок спрацював. Червоного-Остапа арештували свої ж, за зраду.

Туди йому й дорога.

Примітка Клима Рогозного. Тут Степан Круглов нахабно видає бажане за дійсне. Хоча припускаю: він міг і не знати всієї правди. Чи, як варіант, його могли ввести в оману, той самий Суворов. Так, у згаданий, доволі короткий період ситуативні переговори упівців із радянськими партизанами справді велися. Повстанці намагалися зберегти бодай трошки сили для боротьби з німцями ще й при тому давати відсіч польським загонам самооборони та підрозділам Армії Крайової, котра активізувалася на теренах.

Можливо, факт переговорів, військова дипломатія й домовленості про ненапад згодом давали підстави СБ ОУН починати слідство проти командирів, що їх проводили. Але бодай читачам попередньої книги про Данила Червоного відомо: чотовий Остап дослужився до хорунжого, воював до 1945 року. Потім, коли УПА поміняла тактику, очолив боївку ОУН. За