Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

такі села з лиця землі вогнем! — Командир махнув стиснутою в кулак рукою. — Не розумію, товариші, про що ми тут говоримо. За добу шлях до Карпат буде вільним.

— Чекайте, — зупинив його порив Суворов.

Я почув у його голосі скрадливі нотки. Так говорять, коли щось замислюють. Вивчивши свого командира достатньо, бачивши його в різних ситуаціях, я зрозумів: він уже має інший, хитріший план.

— Ми не можемо чекати! — відрізав командир. — Штаб не може чекати, Ставка не може чекати!

— Дайте мені півдоби. Якщо в мене нічого не вийде, тоді доведеться брати переправу силою. Нам це невигідно. Так, ми роздушимо бандерівців у їхньому гнізді разом із посіпаками. Та почнеться пропагандистська кампанія. Мовляв, радянські партизани нищать українські села. Підтримка місцевих жителів хитнеться не на нашу користь. До того ж не забувайте важливішу мету: утримання від активних бойових дій не приверне німецьку увагу раніше, ніж треба.

— Знаю. — Ковпаківець уже не стримував роздратування. — Усе одно, товаришу Суворов, більше доби зволікати не можемо. Операція з рейдування узгоджена, вона координується з іншими підрозділами інших з’єднань. Не пізніше, ніж протягом доби, переправа мусить бути відкритою для нас. І ми повинні пройти через село, бо в іншому разі доведеться робити гак і нариватися на німців.

— Я прошу дати мені дванадцять годин, — тихо мовив Суворов. — Максимум. Після того готовий визнати свою поразку.

7

У партизанському обозі було кілька жінок різного віку.

Суворов попросив зібрати всіх, зупинив вибір на молодій українці. На питання, звідки сама, відповіла: з житомирської частини Полісся. Вишитої сорочки серед речей не мала, зате така знайшлася в старшої жінки, виявилася на дівчину завелика, та для задуму Суворова важливішою була наявність вишиванки. Так бандити швидше приймуть парламентерку за свою й підуть на контакт.

Зі зв’язковою Суворов передав послання бандерівському командиру Остапу.

Примітка Клима Рогозного. У прочитаному мною творі жодного разу не прозвучало, що капітан Суворов володів українською мовою. Очевидно, Круглов, як практично всі радянські автори, навіть ті, хто не мав стосунку до спецслужб, не надавав цьому факту спеціального значення. Для прикладу: в романі Миколи Далекого «По живу та мертву воду» дія відбувається серед іншого у відділі УПА. Автор, народжений в Україні, останні роки жив та працював у Львові, мав доступ до певних матеріалів КДБ й на їхній основі створив сюжет. Проте в книзі радянська розвідниця спілкується з вояками УПА на псевдо Вепр та Богдан російською. Точніше, Далекий не ускладнює собі й читачам життя, вказуючи на мову спілкування. З чого напрошується висновок: або Далекий справді не знав реальної ситуації, що навряд, або не акцентував на мовному питанні, інакше б воно було дуже важливим та значущим. Тим часом мова відігравала ключову роль. Будь-які переговори з повстанцями, будь-яка спроба впровадити агента в націоналістичне підпілля не вдавалася без того, аби не користуватися при цьому українською. Отже, посланий Червоному лист писався українською. Нею ж напевне велися подальші перемовини.

Потягнулися години очікування, під час якого Павло нервово курив цигарку за цигаркою, прикурюючи наступну від попередньої.

Нарешті дівчина повернулася.

Чотовий Остап дав згоду на переговори.

Тим часом повільно спускалися сутінки.

Крім мене, Суворов не взяв із собою нікого. Як вимагав бандитський ватажок, ми залишили зброю, навіть зняли портупеї. Для наочної демонстрації мирних намірів нашвидку зробили білий прапорець. У руці його тримав я, капітан неквапом ішов за мною. Попри те, що були беззбройні, перед виходом ми старанно помили й почистили чоботи, поголилися й привели в порядок форму, застебнувши комірці під шию. Погонів не мали, але бандерівці й без того знали вже, хто ми такі.

Варта дозволила нам пройти через міст. На тому боці вже чекало шестеро озброєних до зубів вояків. Їхній старший наказав зупинитися. Потім нам зав’язали очі й повели. Спершу я для чогось рахував кроки. Скоро плюнув, припинив невдячну справу. Просто крокував, намагаючись ступати в ногу зі своїми конвоїрами. Через деякий час долинув собачий гавкіт, потім огорнули запахи, властиві для сільського двору, нас кудись завели, попередили — нагнутися, я ступив через поріг. Пов’язки зняли. Я швидко звик до тьмяного світла гасової лампи.

Побачив перед собою Червоного.

Він тримав руку на перев’язі, мав такий самий вимучений вигляд, як у першу нашу зустріч. Але шалений блиск нікуди з очей не подівся. Поруч стояло ще троє, усі озброєні, і я аж тепер зрозумів, який у мене дивакуватий вигляд із цим білим прапорцем.

— З того світу, — мовив Червоний глухо.

— Ти чи я? — тут же уточнив Суворов.

— Часу маю ще менше, ніж раніше. — Бандерівець явно не мав наміру говорити довго. — Ти хочеш пройти переправу. Я не маю ані наказу свого командування, ані наміру й бажання дозволити це. Назад ви вже не повернете. Спробуйте постукатися кудись в інше місце. Навряд чи вам відчинять. Але хай це буду не я. Розмову завершено. Вас проведуть.

— Навіть не слухатимеш?

— Минулий раз говорили. Потім, ти ж усе написав.

— Не все.

— Що ще?

— Твої люди захопили село.

— Ні. Захоплюєте ви. На цьому терені встановлена законна українська влада.

— Ти її проголосив? Маєш повноваження?

— Виконую наказ командування й крайового проводу.

— Для мене це нічого не значить.

— Хто б мав сумнів. Зате для мене — значить. І для людей, які давно чекали на свою владу.

Суворов глянув на мене, ніби шукаючи підтримки. Проте навряд, бо тримався впевнено. Уже все продумав, знав, що говоритиме далі.

— Рішення не твоє.

— Я його підтримую.

— Отже, відповідальність усе ж твоя.

— Цілковито.

— Готовий відповідати за мирних мешканців села?

— Звичайно.

— Не бачу, — відчеканив раптом Суворов. — Ви зайшли сюди й закріпилися, проголосили якусь там владу. Нехай, усе попереду, час покаже. Але тут і тепер ти відповідаєш за всіх і кожного. Де твоя відповідальність, якщо за кілька годин ми почнемо стріляти? Нас понад двісті, три гармати, боєкомплекту вистачить на чотири таких села. Ти маєш свій наказ — тільки ж у мене свій. Готовий покласти свою голову, голови своїх бійців? Ваше право, бо війна, нічого не вдієш. Подумай про людей, за яких узявся відповідати. Мені жаль —