Андрій Анатолійович Кокотюха - Червоний. Без лінії фронту

— Хоч хтось залишився?

— Уляжеться все, повернемося, глянемо.

— Ви серйозно?

Суворов промовчав, потому відкинувся на спину. Я стягнув гімнастерку, порвав спіднє на смуги, перев’язав командира, як міг. Свою подряпину промив, спустившись до води. Поки сидів на березі, прийшла ідея.

— Якщо не помиляюсь, товаришу капітан, трохи далі, вниз за течією, пройдуть ковпаківські частини.

— Молодець, не мрієш про дівок на нарадах, — гмикнув Павло. — За моїми даними, підрозділ мав би вийти в згаданий квадрат, до переправи, діб за п’ять-шість. Сам бачиш, тут навіть ночами ходити небезпечно. Тим більше з гарматами та іншою важкою зброєю. Ідуть отак. — Суворов зобразив у повітрі змійку. — Змушені обходити села й місця скупчення великих бандерівських загонів. Але ти маєш рацію, комісаре. До переправи ковпаківці вийдуть неодмінно. Іншої дороги нема. І ми не виконали завдання.

— Пропоную рухатися за течією. Найкраще — по воді. Тут можна пошукати колоди, в лісі такого добра повно.

— Оце твій план? Думаєш, як урятуватися самим? Я тобі про завдання кажу, комісаре! — Капітан попри поранення підвищив голос.

Я чудово розумів, що зараз відбувається в душі мого командира. І все одно стояв на своєму.

— Від нашого сидіння тут нічого не зміниться. Навіть якщо повернемося на місце бази — ситуація теж не стане іншою. Рацію бандерівці або знищили, або забрали. Партизанський підрозділ потрапить у засідку на переправі. Почнеться бій, який викриє фашистам місце дислокації підрозділу. За них станеться, бомбами засиплять, а ми далі сидітимемо тут.

— Без тебе знаю, — промовив Суворов. — Чи встигнемо перехопити...

— Я детально вивчив місцевість. На карті, але вивчив. Якщо розрахунки правильні, якщо вирушимо зараз, почнемо спускатися вплав... Урахуємо, що вдень доведеться перечекати... Словом, за добу можемо дістатися того квадрата, куди прямують ковпаківці.

— Хай так, — трохи поміркувавши, згодився Павло. — Давай, дуй, шукай плавзасоби.

У липні сонце сходить рано. Проте ще до світанку мені вдалося розшукати придатну для сплаву деревину. Поранення Суворова не було сильним, та все ж куля зачепила голову. Він тримався, але втрачав кров, у голові паморочилося. Я взяв свій та його паски, припнув капітана за руку до колоди, ми спустилися на воду й віддалися на волю течії.

Мій розрахунок майже підтвердився.

Ковпаківців зустріли не цієї ночі, а під ранок наступного дня — серед лісу на нас натрапила їхня розвідка.

6

Доповівши про розгром у штаб, Суворов отримав відповідь: завдання має бути виконаним.

Ані він, ані я, ані хто з присутніх командирів не мав щодо цього жодних сумнівів. Проте ще за добу, коли наблизилися до переправи, Суворов попри поранення особисто сходив із розвідниками, оглянув місцевість, потім зібрав дані інших груп. Та зробив висновок, котрий навряд чи слід було вважати втішним.

— Кругом, де можна пройти, на дорогах величезні завали. Причому свіжі, дерева пиляли й рубали зовсім недавно. Є один маршрут, котрий дозволяє зробити гак і веде ось сюди. — Павло показав на карті містечко. — Тільки там стоїть відділ німецької жандармерії, підсилений польськими шуцманами[30]. З ними доведеться вступати у відкритий бій. Міст, який цікавить нас, добре укріплений, його контролюють бандерівці. За ним — село Ставчани. Отут найцікавіше, товариші. — Капітан торкнувся свіжої пов’язки на голові. — Маємо оперативну інформацію, що саме два дні тому, тобто через чотири доби після нападу на загін «Бий ворога!», банда Червоного ввійшла в Ставчани.

— Червоний вижив? — вирвалося в мене.

— Ми теж, комісаре, — слушно зауважив Суворов. — Чесно кажучи, надійність агента-інформатора викликає певний сумнів. Та з його слів, командир потому, як вибив із села польську самооборону, зібрав мешканців біля церкви й назвався чотовим Остапом.

— Чого хотів?

— Тут цікаво. — Павло говорив до всіх присутніх на нараді. — Хто б він там не був, ким би себе на назвав, великого значення не має. Націоналісти для нас однаково вороги. Показово інше: бандерівський командир проголосив село та прилеглу до нього територію незалежною республікою. Отак, товариші.

Кілька присутніх присвиснули, не втримався і я, потім сказав:

— Замах на зміну конституції, не інакше.

— Чого від націоналістів ще чекати? У них що не село — то республіка. Хай ті, хто в громадянську воював на Україні, розкажуть тобі про бандитські республіки отаманів Зеленого й Махна. Ця махновщина, комісаре, з усіх щілин лізе! Не витравиш, лише вогнем випалювати! — Суворов стукнув кулаком по поверхні облаштованого під стіл дерев’яного ящика, далі уточнив: — Ну, про республіку говорити зарано. Але вони вже кажуть, що на території діятимуть закон й порядок, затверджений новою, справжньою українською владою. Обіцяє там школу відкрити, лікарню, ще й друкарню, газети штампувати. Каже, в довколишніх селах зараз почнеться те саме, скоро вони всі об’єднаються у велику державу. Бреше й оком не моргає, тільки ж народ вуха розвісив, вірить.

Примітка Клима Рогозного. Автор навмисне принижує значення подібних фактів, ще й подає у викривленому світлі, стилізує під сатиричний фейлетон. Насправді ж ОУН та УПА з весни 1943 року послідовно брали під контроль спершу окремі села, надалі — цілі райони. Спочатку з населених пунктів виганялися німецькі частини та поліцейські кущі, а довколишні ліси зачищалися від радянських партизанських формувань. Потому на звільнених територіях проголошувалася українська влада й створювалися власні адміністрації. Для захисту в кожному такому селі стояла повстанська залога. На жаль, українським планам з організації життя за своїми законами не судилося здійснитися: восени 1943 року німці почали застосовувати проти підконтрольних повстанцями територій артилерію, важку техніку та авіацію. А подальший стрімкий масований наступ Червоної Армії зробив відновлення такого контролю неможливим.

— Є думки щодо цього? — спитав командир підрозділу.

— Так точно, — узяв слово комісар. — Я, товариші, цілком згоден із товаришем Суворовим.

— Тобто? — поцікавився Павло.

— Ви, товаришу капітан, справедливо відзначили: для нас не важливо, як називає себе бандерівський ватажок. Рівно й проголошена ним мета. А також — люди, котрі його підтримують. Усе це сукупно означає: маємо справу з лютим запеклим безжальним ворогом. Він стоїть на нашому шляху, перешкоджає нашій меті та, як доречно зауважено, ставить під загрозу виконання бойового завдання.

— Тому Дід[31] наказав не зупинятися! Давати бій, змітати