Міхал Шмеляк - Селище, Міхал Шмеляк

в тому числі, хоча я знав про цей факт, але щось мені тут не погоджувалося, бо, як згадував Янек, у нас цих щоденників не було. Я вловив його погляд, не стільки зухвалий, скільки заспокійливий. У нього був план? А може, він щось від мене приховував?

– Отже, це був Анджєк, – полегшено прошепотів Козловський.

– Я передам документи в прокуратуру, коли вони приїдуть сюди, передам разом з тілами, – сказав Янек. – Зараз я їх добре сховав, навіть цим солдатам не покажу. Занизькі чини. Ще конфіскують і згублять.

– Якщо це доведе нашу невинуватість, тоді пильно стежте за ними, – тихо сказав Бернард.

– Вони біля тіл, ніхто туди не піде, бояться, – пояснив Янек. – Ну, а тепер до роботи. Михале, ти йди до друзів, нехай вони далі до молодих. І пам’ятайте, якщо стане відомо, що ми тут організували самосуд, це матиме другорядне значення, чи то був Анджеєк, чи хтось інший. Це має значення, лише якщо ви хочете підтримати історію про самогубство.

Я кивнув, натягнув шапку й шарф і попрямував до дверей, Бернард зі мною та ще Козловський, який підтримував Казіка.

Я знав, що хлопці не сидять в сараї старого Брися, там зараз був морг з тілами родини Клімкевичів та Анджейка. Івонка та Ануля відпочивали у своїх родинах. Де Янек міг заховати щоденники і чому в такому дивному місці? Адже логічно було, щоб вони були у нього під рукою, у його кімнаті в нашому домі. Там їм нічого не загрожувало.

Раптом у моїй голові, затьмареній останніми подіями, промайнула одна проста й міцна думка: він розставив пастку! Янек не вірив у провину Анджейка, він вірив, що вбивця все ще в поселенні, ховається серед нас, і його головна мета — замести сліди та знищити щоденники. Він знайшов той, що був у Аліції, але він, можливо, не знав про інші нотатки. А може, не знайшов? Може, вона сховала, а Янек тим часом знайшов? Він не встиг мені сказати, тому що я спав, а він працював разом із Бернардом.

Ніби на підтвердження моїх слів, дядько підійшов до мене і взяв мене за руку.

– Зрозумів? – прошепотів він мені на вухо.

– Так.

– Чудово. Передай про щоденники хлопцям, добре?

– Ясно.

– Тобі доведеться допомогти мені сьогодні ввечері.

– Гаразд.

– Якщо їм повідомиш, дочекайся, поки солдати підуть з клубу, і тоді ми поговоримо.

Він поплескав мене по плечу і повернувся до приміщення, я тугіше зав'язав шарф у тамбурі й вийшов за будинок. Ми розійшлися відразу за дверима, бо здалеку побачили, що до клубу вже наближаються солдати на чолі з моїм молодшим братом.

Я вийшов на мороз і відразу почав мислити ясніше. Оскільки Янек говорив про щоденники саме в цій групі, а крім того, просив повідомити Пшемека та Мєтека, він вважав, що вбивця серед нас. Казік? Бернард? Мій батько? Пшемек? Мєтек? А може я? Ніхто мені не підходив на виконавця таких брутальних дій, абсолютно ніхто.

Першим по дорозі з клубу був будинок Пшемека, там я і знайшов хлопців. Вони сиділи в цегляній дровітні, де господарі зазвичай мали маленьку майстерню з ремонту побутової техніки, але, звісно, ​​не Казік, бо він працювати не бажав. Його син уже давно приготував собі це місце як притулок, він завжди тікав туди, коли старий перегинав з самогоном. Наскільки ми знаємо, коли він напивався, то лягав спати, він ніколи не піднімав руку ні на матір, ні на сина, але мав звичай голосно лаяти їх обох, на що Пшемек коментував, що краще вже було по пиці дістати, хоча б міг повернути батькові.

У дровітні була маленька пічка-буржуйка, яка трохи зігрівала, хоча в цю холодну погоду все одно доводилося носити куртки та шапки. Чотири табурети, відремонтовані Пшемеком, стіл, зроблений ним зі стовбура старої сосни, яку минулого року повалив вітер. У мого друга були хороші навички до ручної роботи, і якщо він присвятить себе цьому в майбутньому, то зможе непогано заробити.

– Нарешті, – привітав мене Мєтек. – Розповідай.

– Та нема особливо про що.

– Але солдати прийшли з твоїм батьком, – сказав Пшемек. — Що тепер буде?

– У клубі їм докладають, що сталося за останні дні, – повідомив я.

– Про все?

– Можна сказати і так, – відповів я.

– А за те, що ми зробили з Анджейком, нам нічого не зроблять? – запитав Пшемек. – Він був убивцею, чи не так? Ми мали на це священне право.

– Був, – переконано відповів я. – І ось ми з правдою, цього в нас ніхто не відніме. У Янека навіть є деякі записи про це, які він знайшов сьогодні. Він сховав їх у сараї старого Брися і збирається показати прокурору.

– Які записи? – запитав Мєтек. – Чиї?

– Однієї з дівчат, я думаю, Анулі, – сказав я. – Щось ніби щоденник. Там вона все описала.

– Слава Богу, – Пшемек зітхнув із видимим полегшенням. – Я боявся, що тут, у селищі, будуть якісь суди, мовляв, ми вбили невинну людину. Тому що, напевно, це була б колективна відповідальність, я бачив це якось по телевізору, у якомусь фільмі.

– Правда тут не має значення, – серйозно сказав Мєтек. – Не можна зловити вбивцю і вбити його самому. Як кажуть, скотиняку вб'єш, а відповідаєш як за людину.

– Ну як це так? – Пшемек нервово підвівся з табурета. – То що, справедливості вже немає в цьому світі?

– Справа в тому, що справедливість є відносною, якщо кожен ставиться до неї по-своєму, – відповів Мєтек. – Тому її заключили в кодекси ще в Стародавньому Римі, пам’ятаєте зі школи?

– О, так.

– Одна для всіх, незалежно від походження чи багатства, а також точки зору. Dura lex, sed lex. Закон суворий, але закон. Суд вирішує, заслуговує хтось на смертну кару чи ні. Неупереджено. Без емоцій. Після розгляду справи. Суд! Не натовп хлопів з вилами.

– Але ж він був винен, – повторив Пшемек, мабуть, досі не розуміючи, що Мєтек намагається йому пояснити.

– Так, – перебив я їх. – Тому ми повинні самі захищатися.

– Захищатися? – здивувався Пшемек. – Але як?

Я пояснив їм, який план ми прийняли в клубі, і згадав, що Янек розповів нам про показові суди та смертні кари. Хлопці послухали. Кивнули. Зрештою, обоє погодилися.

– Нам доведеться пояснити це, особливо приїжджим, – сказав Мєтек, маючи