Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Сєрова, Белокун продовжував удивлятися в

запалені очі.

— Дай! Те, що в тебе в руках. — Белокун показував на грубу книжку, яку

стискав старий. Це був великий сімейний фотоальбом.

Очі Гєри спалахнули жахом. Він притиснув альбом до грудей, мить

дивився, наче на дитину, яку мусить відірвати від серця, а потім передав доктору.

— Ти, перегортай сторінки! — сказав він Сфені.

«Аякже, за роки в Дешті книга перетворилася на пресований суєр», —

подумала Сфена й торкнулася обкладинки. Це був старовинний фотоальбом.

Судячи з перших зображень, саме тоді винайшли фотографію.

— Це збирав генерал. Оленька завжди тримала в руках. Мабуть, викинула

у вікно, коли будинок забрав джадал. Щоб не пропав, — схлипнув Гєра.

На перших знімках була зображена мажара в степу. Поряд якийсь саксаул

чи акація. На другому фото — родина колоністів на тлі будівництва: чоловік і

жінка. Вони ще молоді, але мають виснажені, рано зістарені, змарнілі обличчя.

Поряд двоє дочок і високий, надзвичайно худий підліток із довгим носом і

настовбурченими вухами. Його очі майже круглі за масивними лінзами. Під

фотокарткою на звороті значилося: «Родина Густава Зорга, орендарі у Фальц-Фейнів. Ак-Шеїх. 1911. Початок будівництва дому».

— Це доктор Зорг? — здивовано вигукнула Сфена. — Він народився в Ак-Шеїх, як і Мамай?

— Гортай далі.

— Доктор Зорг знав цього генерала Сєрова? Це тому він призначив Гєру

беєм і віддав їм будинок? — не вгавала Сфена.

— Зорг прожив більше, ніж звичайна людина. І пройшов не одну війну.

Але будинки просто так не віддають.

Белокун мав рацію. На наступному фото вони знову побачили знайому

споруду. Стіни звели ще Зорги, але решту добудували кіммеринці. Дах вкривала

руда черепиця, до стін додалися дерев’яні веранди. По центру стояв чоловік у

формі часів другої великої війни. За його лікоть трималася блондинка. Внизу

було підписано «Родину Сєрових в Ак-Шеїх зустрів добротний будинок. Вороги

народу вміли будувати. Але тепер їх не залишилося й сліду. Кіммерик. Травень

1944». Будинок, зруйнуваний скаженим деревом, відрізнявся від того, що вони

побачили на фото, але Сфена не сумнівалася — це той самий.

— Отже, будинок Зоргів спершу належав якимось кіммеринцям, а після

того, як їх вигнали, перейшов Сєровим?

— Він завжди був нашим! — завищав Гєра. — Чорножопі захопили його

незаконно. Генерал відновив справедливість.

— Тихо! — зупинив його Белокун і наказав перегортати.

Наступні сторінки розказували про родину Сєрова. На пенсії генерал

захопився археологією і розрив курган Кара-Меркит поблизу Ак-Шеїх. «До

республіканського музею були передані цінні артефакти з поховання скіфської

цариці Амаги», — значилося в замітці.

«Судячи з усього, не всі передав», — подумала Сфена, розглядаючи фото

онучок Сєрова. Молодша сфотографована в момент повороту голови. Промінь

вихопив золоту доісторичну бляшку, що висіла на її шиї.

— Це моя Олечка, — брудний палець уперся в обличчя старшої.

— А це? — Белокун показав на молодшу. Гєра скривився. Сфена побачила, як у щербатому роті зібралася слина. Він би плюнув, якби так не цінував воду.

— Тамарка. Зрадниця, — просипів бей.

Белокун наказав зірвати весільне фото Гєри та Олі. Під ним вони знайшли

приховане зображення. Молодша онука Сєрова тримала за руку високого

кіммеринця. Біле плаття Тамари розширювалося під грудьми. Але замість

округлого живота на фото чорніла пляма, наче об це місце загасили цигарку.

Внизу гарним жіночим почерком був виведений підпис: «Ахтем — син Номана

Герая, та його дружина Тамара Сєрова».

Поряд була наклеєна ще одна вирізка. «Тіло молодшої онуки генерала

Сєрова знайшли в підвалі в Ак-Шеїх. Незадовго до смерті жінка народила.

Дитина не знайдена. Слідство розглядає версію самогубства, але й не відкидає

скоєння вмисного вкрай тяжкого злочину».

Через сторінку Сфена побачила те, від чого в неї перехопило дух. Вона

впізнала священний почерк доктора Зорга. Все, що до того розказував Гєра, скидалося на вигадку. Хто на допиті не прикривався високим ім’ям? Але тепер

вона на власні очі побачила доказ — доктор Зорг і генерал Сєров справді

листувалися.

— Читай, — важким голосом наказав Белокун.

Вітаю, старий друже. Нехай Двобог береже твій дім. У мене хороша

новина: твій правнук вижив. Ти правильно вчинив, що віддав його до моєї школи.

У ньому тече кров зрадників, і тому йому немає місця у світлому майбутньому.

Але в ньому і твоя кров, а вона солоніша за морську воду. Тому хлопчик

послужить Старшим Братам, як колись його прадід служив їхнім предтечам. Не

сумнівайся, я буду до нього суворим, навіть більше, ніж до інших своїх

вихованців. Я дозволив йому називатися кіммерицьким ім’ям Мамай. Нехай знає, що він напівкровка, нехай цінує милість Старших Братів. Мене тішить, що ти

запам’ятав мої історії і продовжив розкопки Кара-Меркиту. Завдяки твоєму

онуку я знаю, що ти знайшов Колиску, яка колись там покоїлася. Все ж таки

знайди можливість її мені надіслати. У пам’ять про незабутні 1918-й і 1944-й, коли я повернув борг. Твій довіку д. Зорг.

У Сфени запаморочилося в голові.

— То Мамай був правнуком генерала Сєрова? Він вважав цей будинок

своїм?— Тепер ти розумієш, чому Рябов, а потім Талавір так прагнули до нього

потрапити? Це була воля Мамая.

Наступна думка вразила ще дужче.

— Зорг пише про Золоту Колиску. Отже, Сєров надіслав її Зоргу, а потім

Колиску використав Мамай?

Белокун обдарував її повним зневаги поглядом.

— Генерал Сєров так і не надіслав її Зоргу. — Белокун показав на останню

сторінку. Це була заява про крадіжку. Генерал Сєров повідомляв про зникнення

старовинного артефакту — Колиски — і скаржився, що його пограбував учитель

із кіммеринців. Справу так і не розслідували. Менше ніж за рік, генерал помер.

—