Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

задовольнити прохання Тарга, але й відмовитися не міг.

— Цього вистачить.

Очі хлопчика блиснули. Талавір знову опинився в коридорі з бетонними

стінами, наче він був в одному з переходів між бомбосховищами під Ак-Шеїх.

Згори долинали постріли й людські голоси. Чортові духи його надурили й

викинули просто в руки Старших Братів. Кров загупала в скронях. Талавір побіг.

Зранена нога не боліла, натомість до рухів додалися сторонні скрипи. Він став

важчим, наче на нього одягли важкі обладунки. Талавіру не було коли думати, що з ним сталося. Треба було втікати. Плетиво коридорів вивело у вузьку

штольню. Високо над головою світило сонце. Стіни були гладенькими, без

жодних сходів чи зачіпок. Талавір вилаявся й уже думав повертатися, коли згори

впала мотузка й пролунав жіночий шепіт. На коротку мить йому здалося, що по

нього прийшла Ма.

— Гей, дульбер! Лізь, я тримати. Не з’їм, не бійся. — З отвору показалося

розпашіле обличчя Гулі. Вона всміхнулася. Звірині зуби блиснули.

Його відправили в Дешт із несправжнім завданням. Змусили дізнатися, що

сталося з людиною, яку він сам колись убив. Белокун хотів, щоб він знайшов

Мамая, Сфена вимагала інформації про Золоту Колиску. Талавіру згодовували

брехню, що він справжня людина, колишній Старший Брат, і все тільки для того, щоб тримати на короткому ланцюгу. Він навіть вивчив Догмат Двобога, хоча

Белокун і знав, що саме існування Талавіра — мерзота проти їхньої віри. Їхньої

— не його. Вони прагнули розгадати секрет Спалахів, опанувати технологію, яка

перетворила людей на засолених, для цього піддавали їх тортурам, називаючи

потворами. Іншого не шкода, коли він лише потвора. Найстрашніше, що так

думав і Талавір. А найсмішніше, що він тепер більше ніж потвора. Він не просто

змінений, він народжений із суєру.

Талавір зітхнув і схопився за мотузку: «Як там сказав Азіз-баба? Жереб

уже випав, тепер час зустрітися з наслідками».

13 Акіна́к ( гр. ἀκῑνάκης, ουὁ) — короткий меч, який був поширений серед

іраномовних народів Східного Середземномор’я. Грекомовні автори називали

акінаками скіфські короткі мечі.

ЧАСТИНА ДРУГА

Сфена обережно зазирнула в провалля. Камінець вислизнув з-під її ноги й з

гуркотом скотився в яму. Замість будинку Сєрова посеред Ак-Шеїх утворилася

вирва, з якої стирчало Дерево Болю.

Кілька днів тому воно, немов велетенський спрут, обплутало будинок

гілками та корінням, стиснуло у своїх обіймах і заштовхало під землю. А потім

спокійнісінько всілося на його могилі, випромінюючи всі кольори райдуги.

Тепер Дерево Болю лупило всіх, хто занадто близько підходив до провалля, зарядженими суєром колючками. Сфена провела поглядом ноші зі скаліченим

Старшим Братом, який щойно став жертвою божевільного дерева.

Вони поспішали як могли й все одно запізнилися. Талавір зайшов до

будинку за мить до того, як той розвалився, і тепер Белокун ледь не ревів від

люті. Сфена відчула пульсацію манкура й спробувала викинути небезпечні

думки. Белокун обвішався бакасами, як жаба, що вирощує ікринки на власному

тілі, і міг у будь-який момент зазирнути до її голови. Кожен доторк тягнув із

доктора суєр. Белокун став нервовим і вередливим, проте явні зміни ще не

проявилися. Манкури працювали з перебоями. Особливо той, що в голові

Талавіра. Доктор досі не міг його знайти.

Сфена потерла руку зі своїм манкуром і зайшла до намету Белокуна.

Під брезентом було душно, скрізь лежав пил із кришталиками суєру.

Навіть на боксі, у який поклали уражену жінку. Белокун заборонив до неї

підходити. Сфена лише знала, що жінка з Ак-Шеїх, дістала поранення під час

вибуху й становить особисту цінність для очільника Матері Вітрів. Сфена

стягнула респіратор і відсалютувала Белокуну.

— Ви його знайшли? — з порога запитав він, наче й без того не знав, що

Талавір згинув разом із будинком.

— У поселенні його немає. Місцеві вважають, що він зайшов до будинку

Сєрова. Проте ніхто не бачив цього на власні очі. — Сфена зробила паузу, даючи

зрозуміти, що ні на гріш не вірить словам потвор. — Щодо дерева, то ми

спробували діяти вогнем, а також заглибилися в ґрунт біля розлому. Під землею, очевидно, існують пустоти. Але пошукова операція ускладнена агресивністю

самої істоти. Ми вже втратили двох.

— Цілковита нездатність. — Белокун зневажливо похитав головою —

точнісінько так зробив її батько, коли вона принесла найнижчу оцінку за наукову

роботу.«Так це ж ви його сюди загнали? «Знак Мамая» — казали ви, і що тепер?»

— хотіла викрикнути Сфена, але стрималася. Поки вони в цій дірі, а Белокун

контролює її бакасу, звинувачення не має сенсу. Тільки зараз вона зауважила

засоленого, який сидів навпроти Белокуна. Він був жалюгідний навіть для Ак-Шеїх. З-під засмальцьованого кашкета стирчали сиві патли, на роздутому, як у

ропухи, зобі пульсували сині жили, а очі майже вилазили з орбіт. Старий

притискав до грудей велику книгу й розгойдувався в такт власному шепотінню.

— Це офіційний бей Ак-Шеїх Гєра Сєров. — Белокун сів навпроти

потвори й поставив на стіл воду. З перев’язями по його боках бовталися банки з

бакасами, через що очільник Матері Вітрів нагадував верблюда, загубленого в

пустелі.

Вода була настільки чистою, що пляшка здавалася порожньою. Повіки

старого ледь помітно сіпнулися. Белокун відкрутив кришку, набрав у рота воду, побовтав між щоками й сплюнув на підлогу. Засолений облизнувся до калюжі

біля столу.

— Я не пам’ятаю, щоб призначав тебе беєм.

— Я тут давно. Це мій дім! — Старий смикнувся й зігнувся навпіл, наче

притиснутий невидимим вантажем. — Доктор Зорг! Він мене обрав. — Гєра

поліз до піджака й витяг ярлик. — Він сказав, що в мене правильне прізвище.

Мій тесть — дід Олечки — був голова. Генерал!

Попри очевидне божевілля