Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

вранці я прокинулась о п’ятій, мене тіпало. Не могла й на мить повірити в те, що сталося. У те, що моя найкраща подруга ненавидить мене, що я маю йти до вівтаря, а її поруч не буде. Я сказала Оскару та всім, хто запитував, що у Сари невідкладні родинні справи, що вона змушена терміново поїхати додому, у Бат, що вона дуже шкодує про це, але вдіяти нічого не може. Маму я повністю не переконала в цій брехні, але вдячна, що вона вирішила не розпитувати мене про це, бо я б розридалася та вибухнула всією сумною правдою.

Зовні я граю хорошу виставу, але в глибині душі вмираю. Я втрачаю дорогих людей, мов кров, що витікає з рани, і не знаю, як її зупинити. Чи це просто факт мого життя? Ти маєш дорослішати й позбавлятися старих друзів, мов змія висохлої шкіри, щоб звільнити місце для нового? Учора я сиділа, підпершись подушками, у присмерку передсвітанкових годин, дивилася на Оскарову картину та мріяла клацнути пальцями й опинитися там знову. Він перевісив її так, щоб можна було дивитися на неї, коли лежиш у ліжку. Учора, коли я милувалася картиною, вона мене втішила. Вона нагадала мені, що існують інші місця, і, отже, можуть бути й інші часи. Я знала, лежачи тут, що Сара не змінить своєї думки, не прийде на весілля. Чекати цього від неї я не могла. Зі своєю таємницею я жила чотири роки, а в неї було менше двадцяти чотирьох годин, щоб звикнути до цього. Це надто швидко. Не знаю, чи взагалі настане час, коли буде не надто. Але я лишилася сама й, оскільки вибору не мала, мусила сконцентруватися на весіллі. Тож вирішила замкнути всі інші думки подалі.

І ось я стою перед входом до церкви, тієї самої, де вінчалися Оскарові батьки. Сперечатися не могла. Я ж не збиралася тягти всіх гостей до передмістя Бірмінгему, правда? До того ж, це місце кумедне й миле, особливо сліди інею на землі. Воно трохи схоже на чарівну казку, і коли «Роллс-Ройс» — вибір Оскара — зупинився в цьому ідеальному сільському пейзажі кілька хвилин тому, я навіть якусь мить не була певна, чи зможу видихнути. Тато тримався героїчно: він поплескав мене по руці та дав час перевести подих, надійний, мов скеля.

— Ти певна, що це саме те, чого ти хочеш? — запитав він, а я кивнула.

Я впевнена так, як ніхто на моєму місці.

— Дякувати Богові за це, — відповів тато. — Бо, якщо зовсім чесно, я боюся Оскарової матері. Довелося для надійності віскі сьорбнути.

Ми обоє розсміялися, потім я трохи задихнулася, а він сказав мені перевести подих та допоміг вийти з машини, обгорнувши бабусиним хутряним весільним палантином, щоб я могла дійти до церкви.

І ось ми прямуємо до вівтаря, рука в руці, я — у білій вінтажній сукні, він — шикарний у своєму ранковому костюмі. Тато не дуже полюбляє циліндр, але обіцяв, що обов’язково вдягне його пізніше, перед фотографами. Мама телефонувала мені минулого тижня щодо весілля та прохопилася, що батько тренував свою промову щовечора, бо ж боявся мене зганьбити. Я ще раз легенько потискаю його плече, ми обмінюємося останнім поглядом: «Ну що, зробімо це». Я завжди була татусевою дочкою, а втрата Джині особливо зблизила нас. Ми дуже схожі, обоє дещо замкнені, поки не починаємо довіряти людині, обоє повільно піддаємося гніву та швидко пробачаємо.

У церкві вирує цілий буревій з ароматних білих квітів, усе приголомшливе й злегка не таке причесане, як того хотіла Люсіль. Усе, мабуть, через мене, але це ненавмисно. Я заходила до флористки з приводу моїх квітів кілька разів, і ми дуже потоваришували. Мабуть, вона помітила різницю між моїм власним вибором неформального букета та строго витриманими замовленнями для церкви й урочистого прийому. Я не просила її нічого змінювати, але не приховувала, коли вона мене розпитувала, яким хотіла б бачити все, тож вона трохи підчаклувала, так щоб ми обидві змогли схвалити кінцевий результат.

Я глибоко вдихаю, і ми з татом рушаємо. По обидва боки проходу я бачу обличчя — деякі знайомі, деякі ні. Моя сім’я здійснила справжню подорож: тітки, дядьки, кузени прагнули подивитися на Оскара та розкішне лондонське життя, яке мама, безсумнівно, розписала їм у своїх переказах. Мої колеги, приятелі Оскара, його колишня Крессіда, у чорній сукні з перлами (чорне! Що вона має на увазі?), його брат Джеррі із суворою Флісс — суцільний несмак у бірюзовій органзі. А потім я бачу Джека. Я пройшла вже майже півшляху до вівтаря, і ось він, жахливо реальний, елегантніший, ніж я коли-небудь його бачила. Ще й волосся причесав. Навіть не знаю, що думати про Джека в костюмі. Але не можу більше думати про це, бо його знайомі очі зустрічаються з моїми, і я хочу схопити його за руку — на якусь коротку мить перед тим, як стати дружиною Оскара. Сари немає, тож він, мабуть, єдина присутня тут людина, що знає мене справжню. Можливо, це тому, що він надто далеко від мене. Якусь мить я гадаю, чи Сара повідомила йому про нашу сварку. Але навряд чи вони розмовляли після того, як розірвали стосунки, тож не схоже, що йому щось відомо. Я посилаю йому найнепомітнішу усмішку, а він киває, і тато продовжує свою ходу, дякувати Богові, тож мені не лишається нічого, як слідувати за ним до вівтаря.

Ми не писали обітниць. Люсіль подивилася на мене, коли я про це спитала, ніби я запропонувала співати караоке голяка, і, чесно кажучи, Оскар зреагував приблизно так само. Я не наполягала. Так чи інакше, я майже жартувала тоді, але їхні обличчя дали зрозуміти, що жарт виявився несмаком. Що це я собі думаю про весілля? Якесь сучасне?

Оскар усе ще стоїть спиною до мене, як ми й домовлялися, прямий та гордовитий. Його матуся вважає, що не личить нареченому витріщатися на молоду, поки вона йде до вівтаря, і я щаслива, що ми вперше глянемо одне на одного, коли я вже буду поруч із ним. Так ніжніше. Так — більше ми. Ми так зайняті були останнім часом — і роботою, і підготовкою до весілля, — що майже не мали часу бути разом. Не можу дочекатися, коли його сьогодні побачу, коли знову проводитиму з ним увесь свій час. Сподіваюся, протягом нашого медового місяця ми зможемо відновити магію тих дорогоцінних тижнів