Павло Дерев'янко - Тенета війни, Павло Дерев'янко

— посмішка корчмаря вийшла засмученою. — Я б запропонував партію у тавлію...

Басюга обрав Олефіра для цього доручення саме з огляду на давні дружні стосунки та роль захисника, яку Пилип узяв на себе під час спалення корчми Володимира — це мало додати відвертості їхній розмові.

— Здоровенькі були, пане Буханевичу, — привітався характерник. — Як почувається ваша спина?

— Відбулася малою кров'ю, — корчмар повів плечем і скривився. — Гоїться, спасибі.

— Радий це чути.

— Та все завдяки вам, друзі! Захистили, не віддали на поталу, сховали, переправили... — Буханевич трохи просльозився та ніяково протер очі. — Як мені віддячити?

— Найкращою подякою буде оповідь про те, як же трапилося, що ваш рукопис перетворився на жахливий памфлет.

Соломія пішла чаклувати над казанками у пічці.

— Авжеж, — Володимир пригладив розчухрані кучері навколо залисин і присів на табурет. — Все почалося навесні. Мені надійшов лист від видавництва: мовляв, почули, що я не один рік збирав оповідки про характерників, а вони мають велику цікавість видати таку збірку. Сказали, така література зараз на часі.

— Що за видавництво? У книжці не зазначено назву.

— Не називайте той непотріб книжкою! — підхопився з табурета колишній корчмар. — То не книга, а лайно у палітурці! Такому місце в нужнику! Вибачте, Пилипе... Досі не можу змиритися з усім, що сталося...

— Заспокійливий чай, — втрутилася Соломія і ледь не силоміць залила ковток у Буханевича. — Пане лицарю, будете?

— Ні, дякую.

— Може, вишнівки?

— Просто води, — характерник подякував і повернувся до Володимира, який люто дмухав на чай. — То що за видавництво?

— Я про нього ніколи не чув... І це, чорт забирай, мало б мене збентежити! Але ні, — чоловік похитав головою та знову всівся на табурет. — Щастя затьмарило розум. Я багато років плекав мрію видати книгу, але звідусіль отримував самі тільки відмови. Аж раптом до мене звернулися! І я повірив, що настав довгоочікуваний час! Нарешті роки праці окупилися! Наївний...

— Вони заплатили за рукопис?

— Так, щедрий аванс разом із договором. Тут я мав би замислитися вдруге, бо занадто добре все складалося: видавці жодного разу не захотіли зустрітися особисто чи принаймні почитати кілька історій перед придбанням рукопису... Але тоді я про це не думав. Радісно підмахнув угоду і всім навколо вихвалявся, що тепер мене видаватимуть. Йолоп... Справжнісінький йолоп!

Соломія вказала йому на горнятко. Володимир сумирно сьорбнув.

— Що сталося потім?

— Потім була тиша. Я писав їм декілька разів: питав, коли чекати видання, чи планують додати гравюри, який обсяг першого накладу... Мовчанка. А на носі — черговий збір Сірого Ордену, гаряча пора для будь-якої корчми Буди. Раптом вранці вривається знайомий, жбурляє в обличчя якусь книгу та кричить, що знати мене не хоче... Господи Боже! Я підіймаю той талмуд і від жаху ціпенію — леле, то ж мій літопис! Точніше, моє прізвище і моя назва... А всередині все спотворили, перекрутили, перевернули догори дригом, полили брудом, до кожної оповідки додали брехні та звірств, понівечили геть усе... Знищили роботу багатьох років! Я душу в неї вклав, а ті покидьки заплямували моє прізвище! Я б їх власними руками задушив...

Володимир ледь не розбив горнятко, але під поглядом Соломії опанував себе і допив рештки чаю.

— У вас мається щось від того листування?

— На щастя, серед речей, котрі я порятував, дещо лишилося, — Буханевич узявся порпатися у своїй скриньці. — Ось! Тут був перший лист, та він не зберігся. Я його на стіну повісив...

Пилип взяв великий жовтий конверт, пробігся очима. У графі відправника стояли цифри поштового індексу, номер абонентської скриньки та місто — Коростень.

— Також я маю оригінал літопису... Не весь, але декілька історій. Ви можете порівняти і побачити, що я такого не писав!

— Не варто, пане Буханевичу. Я вам вірю.

Той усміхнувся з полегшенням.

— Ви справді вірите, Пилипе? Вірите, що мене зробили жертвою? Вірите, що я в житті не вигадував такого мракобісся про ваших братів?

— Вірю, пане Буханевичу. Ми з вами давно знайомі. І багато хто також вірить у вашу невинуватість, — остання фраза була неправдою, але характернику хотілося якось розрадити його.

— Чимало товаришів зреклося мене і тепер вони проклинають моє ім'я, — сумно відповів Володимир. — Дякую за довіру, Пилипе. Мені болить не від ножа в спину, і навіть не від втрати корчми та колекції шабель, а від величезної плями на моєму чесному імені... Не знаю, як із цим ярмом жити далі.

— Не впадайте у відчай, пане. Найстрашніше ви пережили, а час усе розставить по місцях.

Соломія, з огляду на пізній вечір, запропонувала Оле-фіру лишитися на ночівлю. Він погодився, а перед тим з'їздив до найближчого дуба та надиктував знайомому скарбничому адресу з конверта. Після цього вони з Володимиром зіграли кілька партій у тавлію, які Пилип навмисно програв, аби підбадьорити пана Буханевича, а коли той заснув, потеревенив із Соломією.

— Сто тисяч років малого Чорнововка не бачила, — повідомила відьма. — Вічно забуває про мене! Ніколи першим не напише. Хіба не свинюка?

— Він дуже заклопотаний останнім часом, — відповів Олефір.

— Справді? Чим саме?

Пилип зметикував, що розповідати про весілля не варто: якщо та молода відьма колись тут жила, то, певно, була її ученицею... Нехай Щезник сам із цим розбирається, вирішив Олефір.

— Його перевели до куреня призначенців.

Щезник повідомив новину, коли ватага зібралася на прощальний кухоль. Еней виглядав приголомшеним, Малюк і Варган радісно привітали з цією подією. Савка не з'явився — за словами Северина, уже чкурнув геть із Буди своїм незбагненим маршрутом.

— Призначенці, — повторила Соломія та постукала пальцями по столу. — Це не той самий курінь, де служив його батько?

— Той самий.

— Як іронічно, — Соломія налила собі вишнівки і запропонувала Пилипові, але той відмовився. — Варто його тепер чекати з первістком від якоїсь характерниці!

Олефір почервонів і промовчав.

— Ну, а ти? — Соломія уважно вивчила його обличчя. — Що в тебе за журба?

Ніч срібної клямри. Зламана кліть. Четверо солдатів. Сльози Майї. Багряні хвилі. Священник і його охоронець. Настирливий голос. Піштолик із срібною кулею.

— У мене все добре, — чемно всміхнувся Пилип.

Спалося напрочуд спокійно. Після Буди Звір чомусь дав йому спокій: не втручався в думки, не заважав