Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

— То ви переклали його? — запитав Локвуд.

Джоплін провів рукою по копиці волосся, з якої знялась у повітря сіра хмаринка пороху:

— Поки що ні. Та я зроблю все, що можу. Здається, це якась середньовічна італійська говірка... більше поки не зрозуміло. Я попрацюю з цими паперами й відразу поверну їх вам. Ми вже чудово обговорили це з паном Кабінсом. Здається, ми зліплені з одного тіста! Який у нього допитливий розум!

Джордж скидався на кота, якому не тільки дали сметани, а ще й погладили за те, що він її з’їв.

— Пан Джоплін думає, що це дзеркало — річ надзвичайно важлива, — сказав він.

— Так, Едмунд Бікерстаф випередив свій час, — погодився Джоплін, підводячись. — Він, звичайно, трохи божевільний, але справжній першовідкривач, — архіваріус почав складати папери й ховати їх до своєї торбини. — Викрадення дзеркала — це, як на мене, справжня трагедія. Однак не менша трагедія в тому, що коли його знайдуть, воно негайно потрапить до ДЕПРІК. Їхні фахівці не дуже шанують подібні речі... Між іншим, я щойно казав панові Кабінсу, що іншого документа, потрібного вам, — «Сповіді Мері Дьюлак». — мені так само не вдалося знайти. Не знаю, в якій іще бібліотеці може бути її копія, — хіба що в Чорній Бібліотеці агенції «Фіттес», але туди мені ходу немає.

— Нічого, — відповів Локвуд. — Це не так важливо.

— Бажаю вам щастя у ваших пошуках, — закінчив Джоплін. Він усміхнувся нам, зняв свої круглі товсті окуляри й протер їх краєчком піджака. — Якщо вам уже вдалося щось з’ясувати, то, може, ви поділитесь зі мною хоч дрібкою... Ні, ні, я сам бачу, що прошу у вас забагато. Пробачте, будь ласка.

Локвуд холодно відповів:

— Ніхто з нас не коментує нашої роботи. Сподіваюся, що Джордж знає про це так само. З нетерпінням чекаю вашого перекладу рукопису, пане Джоплін. Дякую за те, що приділили нам свій час.

Уклоняючись і всміхаючись, низенький архіваріус пішов. Локвуд дочекався, поки Джордж повернеться з передпокою.

— Сьогодні Кіпс поставив стежити за нашим домом Кет Ґодвін, — повідомив він. — Я сказав Джопліну, щоб він нічого не розповідав їй, якщо вона його питатиме.

— Бачу, що ви з ним добре заприятелювали, — зауважив Локвуд.

— Атож. Альберт каже розумні речі. Особливо про ДЕПРІК. Коли їм щось дістається — то все, ти вже більше не побачиш цієї речі. А це дзеркало — напевно щось особливе! Сама думка про вікно до потойбічного світу — надзвичайна! Адже відомо, що Джерела пов’язані з привидами і забезпечують їм прохід до світу людей. А це дзеркало зроблене з багатьох Джерел, тож цілком імовірно, що цей прохід достатньо великий, щоб туди можна було зазирнути... — він скоса поглянув на нас. — Зрозумійте: якщо ми сьогодні роздобудемо дзеркало, то непогано було б спочатку випробувати його самим, а тоді вже віддати ДЕПРІК. Я принесу його сюди, й ми...

— Не будь бовдуром, Джордже! — вигукнув Локвуд так, що ми аж підскочили. — «Непогано»? Ти що, забув, що це дзеркало вбиває людей?!

— Мене ж воно не вбило, — заперечив Джордж. — Так-так, я знаю, що дивився туди лише секунду. Та можливо, що ми знайдемо безпечний спосіб...

— Це Джоплін наговорив тобі такого? Бридня! Він йолоп, а ти — не кращий, якщо тобі спало на думку воловодитись із такими штуками! Ні. Тільки-но ми дістанемо дзеркало, як одразу віддамо його Барнсові. І все! Зрозумів?

Джордж вирячив очі:

— Зрозумів...

— Тепер ще одне. Що ти розповів йому про нинішній вечір?

— Нічого, — Джорджеве обличчя залишалось так само невиразним, тільки на щоках виступили дві червоні плями. — Я нічого не казав йому.

Локвуд суворо поглянув на нього:

— Сподіваюся, що це правда... Гаразд, забудьмо. Нам треба ще як слід підготуватись.

І справді, готуватися треба було доволі серйозно. Кілька наступних годин ми збирали все необхідне до двох окремих і майже одночасних заходів. Наші торбини, напаковані величезною кількістю каністр із магнієм, були готові до роботи — так само, як і наше буденне вбрання і взуття. Локвуд із Джорджем, обминувши пильний погляд Кет Ґодвін, що стояла на Портленд-Роу, вирушили на кілька годин у власних справах. Я тим часом начистила наші найкращі рапіри і заходилася приміряти сукні й черевики перед дзеркалом у вітальні. Жодне з цих убрань мені так і не сподобалось, та врешті я зупинилась на темно-синій сукні до колін, із широким вирізом. Мої руки в ній скидались на ковбаси, ноги — на тумби, ще й на животі вона бралася брижами. Проте в цілому вийшло непогано. До того ж на сукні був ремінець, за який я могла застромити рапіру.

Сукня викликала сумнів не тільки в мене. Хтось із хлопців скинув зі склянки носовичок, і в ній негайно з’явилось обличчя, що страшенно кривилося з огиди, коли я проходила поряд.

Хлопці повернулись пізно, аж надвечір, і ми швиденько пообідали. Зовні мої друзі теж змінилися. Джордж, на мій превеликий подив, викопав десь у нетрях своєї спальні смокінга, що так обвис на руках і спині, ніби колись належав орангутангові. Проте в цілому вигляд у нього був більш-менш пристойний. Локвуд вийшов із своєї кімнати в найвишуканішому з своїх костюмів і чорній краватці. Волосся в нього було зачесане назад, блискуча рапіра звисала з пояса на срібному ланцюжку.

— Ти справжня красуня, Люсі, — сказав він. — Тобі теж дуже личить цей смокінг, Джордже. До речі, Люсі, в мене тут є дещо для тебе... Пасуватиме до твоєї чудової сукні.

Він узяв мене за руку і поклав на долоню срібне кольє з невеличким діамантовим кулоном. Воно й справді надзвичайно пасувало до мого вбрання.

— Що це? — здивувалася я. — Де ти його взяв?

— Воно моє. Коли носиш його, тримай рота на замку — так буде елегантніше. О, я вже чую сигнал таксі! Вирушаймо.

* * *

Штаб-квартира славетної агенції «Фіттес» містилась на Стренді, біля Трафальґарської площі. Ми прибули туди відразу по восьмій годині вечора. З нагоди урочистої вечірки частину вулиці було перекрито. Біля вокзалу Черинґ-Крос юрмились люди, спостерігаючи за прибуттям гостей.

Обабіч мармурових дверей у чашах горів вогонь. Уздовж стін, на освітлених щитах заввишки в два поверхи, були зображені єдинороги з ліхтарями на передніх