Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

class="p1">— Ласкаво просимо, — сказав Локвуд, зачиняючи двері. — Добре, що ти прийшла.

Продавчиня артефактів мовчала. Вона оглядала кухню — шафки, посуд, їжу на столі. Мені вперше спало на думку питання: де вона їсть і спить, коли не працює на річці?.. Я кахикнула:

— Привіт, Фло. Хочеш кави?

— Еге ж, не відмовлюсь... хоч і не звикла пити її о такій годині. — Зараз її голос був тихший і спокійніший, ніж уночі. — А тут у вас затишно, Локі. Навіть особистий охоронець є.

— Нед Шоу? — перепитав Локвуд. — Ти його помітила?

— Так, я його помітила. А він мене — ні, бо саме дрімав з газетою в руках. Хоч я все одно зайшла сюди ззаду — перелізла в садок через мур, далі від чужих очей. Я не хочу ганьбити себе спілкуванням з такими, як ви. — Вона посміхнулась, вишкіривши напрочуд білі зуби.

— Правильно робиш, — погодився Локвуд. — Молодець.

Джордж, який тим часом готував каву, значуще кахикнув.

Локвуд насупився:

— О, пробач... Дозвольте вас познайомити. Фло, це Джордж. Джордже, це Фло. Ну, Фло, що ж ти нам принесла? Чула що-небудь новеньке про Джуліуса Вінкмена?

— Чула, — відповіла Фло. — Аукціон буде завтра ввечері. — Вона помовчала. — Для Вінкмена це надто швидко. Ця річ у нього лише два дні, а він уже задумав продати її. Звичайно, може, вона просто дуже цінна, та подейкують, що йому просто кортить мерщій її позбутись. Чому? Бо вона вкрай огидна. Всілякі ходять чутки...

— А про те, що Вінкмен убив Карвера, теж говорять? — запитала я.

— Так, я чула про цю невеличку пригоду. — мовила Фло. — Він ніби помер отут, у вашому домі. Що це з тобою. Локі? Тобі набридла поважна репутація? Ні, про те, що вбивця Вінкмен, не кажуть. Та я сама певна, що він міг би вбити Карвера. Подейкують, що це дзеркало завдає прикрощів усім, хто має з ним справу. Один з людей Вінкмена зазирнув туди, кати поряд нікого не було, й помер... Подайте мені, будь ласка, цукорницю.

Джордж підсунув їй чашечку кави на невеличкій таці.

— Дай їй ще столову ложку, — порадила я. — Щоб заощадити час.

Блакитні очі позирнули на мене, проте Фло не відповіла нічого й відразу взялася до кави.

— Отже, про аукціон, — вела вона далі. — Біля станції Блекфрайрс, на північному березі Темзи, багато старих складів судноплавних компаній. Зараз ці склади здебільшого стоять порожні, й туди ніхто не заходить, крім таких волоцюг, як я. От Вінкмен і накинув оком на одне таке місце — колишній склад «Ростокської риболовної компанії», прямісінько біля берега. Він облаштує його для аукціону, проведе торги й забереться геть. Усе триватиме дуже швидко — якусь годину чи дві.

Локвуд пильно поглянув на неї:

— А коли відбудеться аукціон?

— Опівночі. Тільки для запрошених покупців.

— Там є охорона?

— Ще й яка! Справжнісінькі бугаї!

— Ти добре знаєш це місце, Фло?

— Так. Колись прочісувала той берег.

— А чи буде завтра опівночі приплив?

— Так, буде. Великий... — вона сердито позирнула на мене, і я тихенько зітхнула. — А в тебе що сталось?

— Тільки-но згадала! — відповіла я. — Завтра ж дев’ятнадцяте червня, субота! Вечірка в агенції «Фіттес»! Я геть забула про неї!

— Я теж, — погодився Локвуд. — Проте чому б нам не вбити двох зайців одразу? Справді... Ніч у нас вийде неабияка!— Він підійшов до стола. — Джордже, давай чайник! Люсі, неси печиво! Фло, сідай, будь ласка, за стіл!

Ніхто з нас не поворухнувся. Ми всі заціпеніло дивились на нього.

— Двох зайців одразу?.. — перепитав Джордж.

— Це дуже просто, — відповів Локвуд, і його усмішка осяяла цілу кімнату. — Завтра ввечері ми насолодимось вечіркою. А потім спробуємо викрасти дзеркало.

21

Є тільки одна річ, страшніша за напад примарних щурів: збиратись на звану вечірку й не мати в чому піти. Згідно з дрес-кодом, про який Локвуд вичитав у журналі світських новин, чоловікам належало бути у смокінгах, а жінкам — у сукнях-коктейль. Агентам теж дозволяють приходити в уніформі й з рапірами, але оскільки в агенції «Локвуд і К°» не було уніформи, це нічим не могло зарадити. В моєму гардеробі, щоправда, можна було знайти кілька речей, які підпадали б під визначення «сукні», та до «суконь-коктейль» їм запевно було дуже далеко. Отож суботнього ранку, перед щорічною вечіркою в «Фіттес», я в паніці вирушила на Риджент-стріт по магазинах. Ближче до півдня я повернулась геть засапана, навантажена пакунками й картонними коробками. У передпокої я зустріла Локвуда.

— Не знаю, чи підійде для вечірки хоч щось із цього, — зізналась я, — та сподіваюсь, що все-таки підійде. А що надягнете ви з Джорджем?

— Ну, в мене тут дещо є. А ось Джордж не визнає ніяких смокінгів і не сушить собі голову цією вечіркою. Зараз вони з Джопліном уже дві години поспіль розглядають отой рукопис.

Із вітальні я почула бурмотіння двох голосів, що напрочуд швидко перебивали один одного.

— Джоплін зміг його прочитати?

— Не знаю. Він каже, що той рукопис дуже нерозбірливий.

Вони з Джорджем лупають очима над тими паперами, наче сови. Ходімо туди. Джопліна вже пора випровадити. Час готуватися до вечірки. А мені ще треба забігти на хвилинку до Фло.

Альберта Джопліна ми не бачили вже три дні. Правду кажучи, я майже забула про його існування. Коли ми зустрілися з ним востаннє — невдовзі після крадіжки на Кенсел-Ґрін, — цей кладовищенський архіваріус був засмучений і злий. Він лаявся на всі заставки, обурюючись заходами безпеки на місці розкопок. Сьогодні ж, вочевидь, його настрій поліпшився. Коли ми увійшли до кухні, вони з Джорджем сиділи обабіч кавового столика; обидва голосно розмовляли й сміялись, переглядаючи папери Бікерстафа, що лежали перед ними. Джоплін за ці останні дні анітрохи не змінився — був такий самий низенький і згорблений, з припорошеними лупою плечима. Проте обличчя його аж сяяло, а очі палали. Якби він мав хоч трішки більше підборіддя, воно б випнулося з хвилювання. Він саме гарячково нотував щось у записнику.

— О, привіт, пане Локвуде! — вигукнув він. — Я щойно закінчив переписувати текст.