Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Фіолетовий килим з висушених стеблин лаванди вкривав доріжку, що вела до входу. Її відгородили від натовпів репортерів з фотоапаратами й телекамерами, за якими тяглися переплутані кабелі, й від жадібних до автографів шанувальників. На Стренді вишикувалась черга з лімузинів, готових висадити своїх пасажирів.

Наше таксі зупинилось, буркнувши й випустивши хмаринку диму. Локвуд тихенько вилаявся:

— Хай йому дідько! Я ж знав, що краще буде їхати на метро. Та зараз уже нічого не вдієш. Ти як слід заправив сорочку. Джордже?

— Не хвилюйся. Я навіть вичистив зуби.

— Отакої! Оце так подвиг! Гаразд, ходімо. І поводьмось якнайчемніше!

Ми вийшли з таксі й поринули у вир фотоспалахів і клацання об’єктивів (що тут-таки обірвалися, бо ніхто не знав, хто ми такі). З-за огорожі до нас потяглися руки з записниками для автографів. Під ногами м’яко хрустіла запашна лаванда. Ми пройшли повз чаші з вогнем, від яких обдало теплом мою шкіру. На прохолодному мармуровому ґанку швейцар у сірій лівреї взяв у нас запрошення і мовчки пропустив уперед.

Рік минув відтоді, як я була тут востаннє. Рік минув відтоді, як я завалила свою співбесіду. Я чудово пам’ятала приглушене золотаве світло, низенькі темні канапи й столи, захаращені рекламними брошурами. Пригадала й набридливий запах лаванди, й бундючну обстанову. Того разу я не пройшла далі стойки секретаря й тихо плакала під чавунним погруддям Маріси Фіттес у дальшому кінці вестибюлю. Це погруддя, до речі, дотепер стояло в тій самій ніші й суворим поглядом шкільної вчительки спостерігало, як усміхнені підлітки з «Фіттес» проводять нас коридором з мармуровою підлогою й старовинними померклими картинами на стінах.

Коридор закінчувався великими дверима, прикрашеними зображенням двох здиблених єдинорогів. Служники в сріблястих куртках, схожі між собою аж до ямочок на підборіддях, бадьоро привітали нас, відчинили двері — і ми опинились у вирі гомону й витонченої пишноти.

Приймальня була велика, розкішна, освітлена кришталевими люстрами. Високі стелі були оздоблені візерунчастою ліпниною й панелями з зображенням деяких найславетніших досягнень агенції «Фіттес». Серед них я побачила поєдинок Маріси Фіттес із Димним Мороком у лазнях на Бонд-стріт, розправу Маріси Фіттес і Тома Ротвела з Гайґетським Жахом під опівнічний бій дзиґарів, трагічну смерть першої жертви в лавах агенції — бідолашної Ґрейс Піл... Легендарні, героїчні моменти, знайомі нам зі шкільних років. Тут починалось усе. Тут психологічні розсліди стали справжнім мистецтвом. Тут було створено «Посібник Фіттес» — основу нашої освіти...

Я глибоко зітхнула, розправила плечі й ступила вперед, намагаючись не спіткнутись на своїх кумедних високих підборах. Офіціант із срібною тацею запропонував напої. Я хутенько вхопила склянку помаранчевого соку і озирнулась.

Хоч було ще досить-таки рано, довкола вже зібрався чималий натовп — і не треба було жодного Таланту, щоб сказати, що сюди зійшлось найвишуканіше товариство Лондона. Гладенько поголені й зачесані чоловіки в лискучих, мов пантерові шкурки, чорних смокінгах захоплено розмовляли з жінками в шикарних сукнях, оздоблених коштовностями. Я десь читала, що з появою Проблеми поширилась мода на яскраві тканини, й тут у цьому можна було цілком переконатись. Деякі вбрання аж засліплювали, коли подивитись на них надто зблизька. Те саме стосувалось і прикрас на жіночих шиях. Я помітила, що Джордж дедалі частіше й завзятіше протирає свої окуляри.

Попри всю цю пишноту, мене збентежив ще й вигляд тутешнього товариства. Я не відразу зрозуміла, чому. Тільки потім мені сяйнула думка, що я ніколи ще не бачила стільки дорослих нічної пори. Юні офіціанти заклопотано снували в натовпі, розносячи напої й канапки. Траплялись тут і агенти, здебільшого з «Фіттес», хоч я побачила й кількох із «Ротвел» — їх легко було впізнати за темно-червоними куртками й бундючною поведінкою. Всі інші — дорослі. Ні, подія й справді була надзвичайна!

По всій залі аж до стелі височіли стрункі колони з посрібленого скла. Кожна колона сяяла світлом власного кольору. То були славнозвісні Реліктові колони, за огляд яких туристи платять шалені гроші. Зараз їхнього вмісту не було видно через натовп. На помості біля дальшої стіни струнний квартет грав щось веселе й бадьоре: сумну музику після комендантської години забороняли, щоб не навіювати людям похмурих думок. Довкола лунали веселі балачки й сміх. Ми проштовхались через море усміхнених масок.

Локвуд відсьорбнув зі своєї склянки. Він здавався безжурним і невимушеним. Щодо Джорджа, то він — усупереч своїм зусиллям — і тепер мав трохи пом’ятий вигляд, ніби його щойно витягли з ями. Я була певна, що мої щоки зачервонілись, а волосся скуйовдилось. До того ж я була значно молодша за багатьох жінок у залі.

— Ось ми і в центрі подій, — зауважив Локвуд.

— А мені тут так незатишно...

— Усе гаразд, Люсі! В тебе чудовий вигляд! Ти просто народжена для таких вечірок. Тільки не задкуй, бо ти мало не прохромила отій леді сідниці рапірою.

— Ой лишенько! Невже?

— І не крутися так, бо ще розріжеш навпіл офіціанта.

Джордж кивнув:

— Я раджу тобі краще взагалі не ворушитись, — він узяв у хлопця з таці канапку і з сумнівом подивився на неї. — Що нам робити далі? Хоч хто-небудь знає, з чим вона — ця бісова канапка? Радше за все, з грибами та ектоплазмою. Гляньте, вона аж піною вкрилась!

— Зараз саме годиться відпочити перед нашим наступним завданням, — мовив Локвуд. — З Фло ми зустрічаємось за чверть до дванадцятої, тож у нас іще сила-силенна часу. Тут є люди з уряду, з великих промислових компаній і товариств. Можливо, це наші майбутні клієнти, якщо цього вечора ми впораємось як слід. Отож поки що нам краще розділитись і з кимось поговорити.

— Гаразд... — відповіла я. — З кого ж ми почнемо?

Локвуд надув щоки й видихнув:

— Я навіть не знаю.

Ми стояли в кутку, тихенько сьорбаючи свої напої. Нам було видно спини гостей і оздоблені діамантами точені шиї жінок, що кружляли у вальсі. Їхній веселий сміх немовби звів перед нами мур, потрапити за який ми не мали жодної змоги.

— Ти когось упізнав тут, Локвуде? — спитала я. — Ти ж читаєш стільки часописів...

— Ну... отой високий білявий бородань — це Стів Ротвел, голова агенції «Ротвел». А отой червонолиций, з бакенбардами, — це, здається, Джозія Делоні, лавандовий магнат. Я не збираюся навіть підходити до нього. Він уславився тим, що звелів відшмагати батогом двох агентів «Ґрімбл», коли вони