Інга Пфлаумер - Серце гріє

й полегшено зітхнув. На сходах храму сиділа старчиха — бліда, позбавлена вікових ознак жінка зі старанно схованим під хустку волоссям, гострими ліктями й тонкими, як ниточки, руками. Очі й вуха будь-якого міста — жебраки, злиденні й трактирники. Джерела найнадійнішої інформації, для видобутку якої вистачало десятка мідних монет.

Вен наблизився до старчихи. Та злякано відсунулася. Майстер дістав із кишені срібну монетку, підкинув у повітря й переконався, що відблиски відбитого в сріблі сонця не залишилися непоміченими. Він кинув монетку в олив’яний кухоль і та жалібно дзвякнула. Старчиха зашепотіла чи слова подяки, чи молитви, а чи чогось середнього. Вен дістав наступну монету, але розлучатися з нею не поспішав. Збігла хвилина. Старчиха нерішуче підняла голову й відразу опустила її, побоюючись дивитися на незнайомця.

— Дівчина. Брудний плащ, руде волосся. Її вигнали з храму. Куди вона подалася?

Жінка мовчала. Вен дістав ще одну монетку й підкинув обидві, прислухався до мелодійного дзенькоту.

Тремтячою рукою старчиха вказала на ятку пекаря: там рожевощокий чоловік років сорока в брудному білому фартусі жваво переконував бабусю у свіжості хліба. Вен кинув старчисі обіцяну монету й рушив до торговця. Варто було майстрові відійти від жінки на кілька кроків, як до тієї підлетів вгодований чоловік і вирвав кухля з її рук. Він щось викрикнув і замахнувся. Жінка розпласталася на сходах, прикриваючи голову руками. Але удару не було, видно, цьому завадив блиск монет на дні кухля. Вен байдуже відвернувся, але за мить хтось схопив його за рукав плаща. Перед майстром з’явився той самий чоловік.

— Пан такий щедрий! Може, ви бажаєте ще чого-небудь? Будь-які послуги, все, що завгодно… — на спітнілому червоному обличчі застигла послужлива посмішка.

— Зникни, — коротко кинув Вен, звільняючи руку. Нещасний відразу відскочив, завмер на мить, і знову рушив до старчихи, на ходу закачуючи рукави та викрикуючи щось про гарного клієнта й ледачу бабу. Майстер не звернув на це жодної уваги. Щойно пекар скінчив розмову з клієнткою, як повернувся до Вена й мало не у вухо тому прокричав:

— Свіжі булочки, ватрушки й калачі. Хліб житній, пшеничний, вівсяний і ячмінний! Найсмачніший хліб у Гераклеї! Купуй мерщій!

— Я отут декого шукаю, — почав Вен, але пекар перебив його гнівним вигуком:

— Коли не по хліб — вали звідси. Не заважай чесним людям заробляти на масло!

— Хіба може чесна людина не допомогти іншій чесній людині? За добро буває відплата, чи не так? — Вен дістав із кишені ще одну срібну монетку. Зазвичай він так не розкидався грішми, але оскільки справу було майже завершено, майстрові не хотілося гаяти час на дипломатичні хитрування.

— Добре, кажи, — милостиво дозволив пекар.

— Дівка літ чотирнадцяти. Руде волосся…

Венові знову не дали скінчити:

— Ах, то ти цю паскуду шукаєш! Злодюга клятущий! Такий само, як вона! Ну-бо паняй звідсіля, інакше варту погукаю!

Варта вочевидь була б тут зайвою. Тому Вен акуратно ткнув пекаря голкою в бік, перериваючи словесний потік, і зашепотів у вухо:

— Якщо чесну людини змусити, вона може легко перетворитися на вбивцю. Стули пельку та слухай. Дівка сама не своя, схиблена трішки. Її батьки, не останні в місті люди, послали мене її відшукати й заразом відшкодувати збитки тим, кому вона нашкодить. Але оскільки від відшкодування ти щойно відмовився, я можу знайти не дівчинку, а її викрадача. Я отримаю винагороду, а ти — шибеницю. Багаті жартів не люблять, ти ж знаєш. Тож краще нам, як чесним людям, по-дружньому побалакати й розійтися в різні боки. Згоден?

Пекар сполотнів і повільно кивнув. Вен забрав голку в рукав, але відсовуватися не став.

— То що? Ти її бачив?

— Бачив. Вона в мене булку поцупила. Взагалі ненормальна! Підійшла, каже: «їсти хочу» — і булку хап! А я тільки крам розіклав. Все свіженьке, просто з печі! Я, природно, схопив її, підкликав варту, її й повели.

— Куди повели?

Переляканому торговцеві не спало на думку, що найнятий гераклейськими багатіями «детектив» просто зобов’язаний знати, куди тут водять злочинців.

— У каталажку, куди ж іще. Тут недалечко. Там потримають до заходу сонця, потім переведуть у фортецю. Все, я нічого більше не знаю, ім’ям Сонцеликого присягаюся!

— Ну, якщо ім’ям Сонцеликого… — посміхнувся Вен. — Як ти розумієш, багатіям схиблену дочку ні до чого у світ виводити. Так що ти мене не бачив, я тебе не бачив.

— Звичайно, — затрусився пекар. — Я нікому й слова не скажу. Мовчатиму, як риби у воді. Нікому ні слівця, ані півслівця.

У Вена не було ні часу, ні бажання вислуховувати запевнення у вічній вірності, бо він квапився до арештантської, однак прихопив із ятки пишного золотавого калача.

«Каталажка» — кам’яний будинок у внутрішньому дворі біля фортечної стіни — виявилася несподівано маленькою. Або в Гераклеї майже не було злочинності, або злочинців тут просто не ловили.

Двоє стражників, які стояли при вході, не звернули на Вена жодної уваги. Він навіть трохи засмутився, оскільки дуже полюбляв дурити міську сторожу.

Всередині було темно. Кілька променів полуденного сонця пробивалися крізь вузьке заґратоване вікно в стіні. У ніс ударив запах прілої соломи, поту й бруду. Частина кімнати губилася в темряві, поки очі звикали до відсутності світла, Вен устиг розгледіти тільки пруття ґрат і брудне ганчір’я за ними.

Стражник за дерев’яним столом повільно підняв голову, й каламутні очі витріщилися на новоприбулого.

— Ви… навіщо… будете?.. — стражник намагався згадати офіційну форму привітання, але після другого слова впав у відчай.

«Цікаво, що із цим нещасним зробить капітан варти, коли побачить його в такому стані? Я б не відмовився від цієї вистави», — подумав Вен. З його неприязню до міської варти могла позмагатися хіба неприязнь до чарівників. Не було жодних сумнівів у тім, що розмовляти зі стражником буде складно. Від нещасного не пахло алкоголем, але його зіниці були розширені, руки вкриті червоними плямами, а сорочка просочилася потом. Симптоми не викликали сумнівів — стражник бавився ластівчиною травою, котру тут називали підтинником. Звичайна, здавалося б, травичка із жовтими квіточками. З’їв трішки, й у голові туман, на душі легко… І на думку не спадає, що коли жодна тварина, крім плямистих оленів, цієї травички не їсть, значить, щось із нею не гаразд. А з іншого боку, стан слуги правопорядку дозволяв Венові без перешкод оглянути темницю, що він і зробив негайно. Стражник на знак протесту спробував підвестися зі стільця, але це вже було йому над силу.

Намагаючись дихати якомога рідше, Вен наблизився до клітки. Брудне шмаття на підлозі виявилося бурлакою, котрий мирно дрімав на смердючій