Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Локвуд освітив ліхтариком протилежну стіну. Спочатку ми побачили білий плінтус, а потім — темно-зелені шпалери, майже почорнілі від бруду та часу. Подекуди вони повідривались і оголювали цеглу, з якої давно обсипався тиньк. Далі промінь піднявся до високої стелі з візерунчастою ліпниною. Посередині стелі висіла одна-єдина люстра, з завитків та ланцюгів якої звисало сіре м’яке павутиння.

Павуки... Певна прикмета!

Локвуд опустив ліхтарик униз. Просто під нашими ногами, на порозі кімнати закінчувався килим, яким було вистелено коридор. За ним було припасовано міцну залізну смуту. А далі — порох, гола підлога й моторошна самота Червоної Кімнати...

— Ви щось відчуваєте? — запитав Локвуд. Його голос пролунав якось дивно й похмуро.

Ніхто з нас не відчував нічого надзвичайного. Тоді Локвуд переступив через залізний бар’єр, а ми з Джорджем подалися за ним, несучи важкі торбини. Холодне повітря оточило нас. Наші черевики м’яко ступали по дошках.

Я чекала потужного прояву відразу, тільки-но ми сюди увійдемо, проте нічого не сталось — мені лише дужче стиснуло скроні. Примарний туман сюди ще не проник, однак до мене долинув тихий шурхіт. Поставивши на підлогу торбини, ми освітили кімнату ліхтариками.

Кімната виявилась широкою, прямокутною; вона простиралася на всю глибину крила. Протилежна стіна — торець будівлі — відповідала стіні, завішеній гобеленом, на нижньому поверсі. В стіні не було ні дверей, ні вікон, а шпалери клаптями облізли з неї, оголивши старе каміння.

Праворуч вікон так само не було; натомість у лівій стіні їх виявилось аж три — щоправда, два вікна було замуровано цеглою. На третьому вікні збереглася стара віконниця.

Жодних меблів чи обстанови, крім люстри, в кімнаті не було.

— Щось вона не дуже «червона», — зауважив Джордж. Мені, до речі, спало на думку те саме.

— Працюймо, — обірвав його Локвуд. — Люсі, допоможи мені зробити коло. А ти, Джордж, — на варті.

Тримаючи ліхтарики в зубах, ми з Локвудом дістали з торбин найважчі — дводюймові — ланцюги. Розклавши їх на підлозі, ми заходились надавати їм форми кола — зараз це був наш найголовніший захист від того, що чекало нас у цій кімнаті.

Джордж тим часом нахилився над своїм рюкзаком, розстебнув у ньому бічну кишеню й сунув туди руку.

— Десь тут у мене був ФД проти Гостей, — бурмотів він. — Зачекайте...

— ФД? — перепитала я.

— Фіксатор Дверей. Остання новинка від Сетчела. Дорогий нівроку, але він того вартий... Ага, ось він! — Джордж підняв над головою грубо випиляний дерев’яний трикутник.

Я вирячилась на нього:

— Простий шматок дерева?!

— Не простий, подружко. Це ФД! У нього залізна середина!

— Таке враження, що ти знайшов його в купі дров... Скільки ти заплатив за нього?

— Я вже не пам’ятаю. — Джордж міцно закріпив фіксатор біля дверей. — Називай його як собі хочеш, але він не дає зачинятись дверям, а це допоможе нам залишитись живими.

Тут, звичайно, він казав правду. Рік тому, полюючи за Шедвельським Полтерґейстом, двоє з агенції «Ґрімбл» відстали від своїх колег, коли за ними зачинилися двері ванної кімнати. Це сталося дуже швидко, ніхто нічого не встиг зробити, й тих двох агентів забило до смерті кахельними плитками, що знялися в повітря. Тільки-но прояв припинився, двері відчинились самі.

— Треба ще насипати тут солі, — додав Локвуд, закінчуючи роботу над колом. — Щоб було певніше... Гаразд, захист у нас якнайпотужніший. Яка тут температура?

— Шість градусів, — відповів Джордж.

— Непогано. Зараз ця кімната — чи не найспокійніше місце в усьому замку... Починаймо шукати потаємний хід. Він, здається, в торцевій стіні?

— Так, — підтвердив Джордж. — Шукаймо будь-які ознаки входу. Кнопки, важелі — все, що завгодно. І вистукуймо порожні місця за стіною.

— Гаразд. Ми з Люсі йдемо першими. А ти, Джордж, залишишся тут і прикриватимеш наші спини.

Ми з Локвудом вирушили в протилежний кінець кімнати. Наші кроки відлунювали в порожнечі, а ліхтарики висвітлювали якнайменші частинки простору, щоб не притуплювати інші наші чуття. Я зайшла з лівого боку — туди, де було єдине незамуроване вікно. Крізь брудну шибку я помітила вогники далекого села й кілька зірок у зимовому небі.

Вимкнувши ліхтарик, я заходилась обмацувати долонями стіну. Камінь був холодний і шорохуватий, подекуди з цілими шпалерами. Мацаючи то по боках, то вище, то нижче, я раз по раз зупинялась — і уважно слухала, та все було спокійно.

— Відчуваєте запах?— несподівано запитав Локвуд. У світлі ліхтарика було видно, як він супиться й морщить носа.

— Який запах?

— Щось кисло-солодке... точно сказати не можу. Запах ніби знайомий, але химерний...

— Ти кажеш так само, як Люсі, — зауважив Джордж. Він стояв позаду нас, у центрі кімнати.

Хвилини минали. Наші з Локвудом руки зіткнулися в пітьмі, на самій середині стіни. Після короткої паузи наші пальці вирушили в зворотному напрямку, простукуючи кожну точку поверхні.

— Бачу кілька струменів плазми! — зненацька вигукнув Джордж.

— То нам зупинитися?

— Поки що ні.

Аж нарешті, майже в самісінькому кутку, мій стукіт став трохи лункіший, ніби всередині стіни була порожнеча.

— Тут щось є, — прошепотіла я. — Начебто порожнє місце. Якщо...

— А це що таке? — раптово промовив Джордж.

Ми всі почули, яку темряві щось м’яко, але рішуче стукнуло. Ми з Локвудом хутко озирнулися.

— Мерщій у коло, — наказав Джордж, — і вимкніть свої ліхтарики. Мого вистачить.

Він обережно освітлював своїм ліхтариком стелю, стіни й підлогу, поки ми поспішали назад до кола. Здавалося, що все було таке саме, як раніше.

Чи не таке? Щось поволі, підступно змінювалось в атмосфері замку.

Ми стояли спиною до спини в центрі кола, щільно тулячись одне до одного плечами.

— Зараз я вимкну ліхтарик, — попередив Джордж.

Так він і зробив. Ми опинилися в пітьмі серед порожньої кімнати.

— Люсі! — озвався Локвудів голос. — Ти щось чуєш?

— Той самий шепіт, — відповіла я. — Шепіт розлючених голосів.

— Звідки він лунає?

— Поки що не можу сказати. Ніби звідусіль.

— Гаразд. А ти що бачиш, Джордж?

— Спалахи та блискітки світла. Яскраві, але короткі. Точного місця назвати не можу.

Запала мовчанка.

— А що в тебе, Локвуде? — запитала я.

Він похмуро відповів:

— Зараз я бачу Смертні Вогні.

— Багато?

— Цілі дюжини, Люсі. Не знаю, як я раніше не помічав їх.