Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Троє плечей ворухнулись водночас. Пролунав потрійний брязкіт металу.

— Привид відчув наші клинки, — мовив Джордж. — Вогники забігали туди-сюди. А тепер знову заспокоюються.

— А що в тебе, Люсі?

— Шепіт ніби став гучніший і сердитіший, а тепер ущухає. Що нам робити?

— Знову цей запах! — мовив Локвуд. — Ой, як смердить! — Він аж скрикнув з огиди. — Невже ніхто з вас не чує його?

— Ні, Локвуде, — відповіла я. — Зосередься. Що нам зараз робити? Йти звідси геть?

— Гадаю, що так. Сюди наближається щось велике... О-о, які ці вогні яскраві! — Я почула, як він шукає захисні окуляри.

— Але ж Люсі знайшла потаємні двері! — втрутився Джордж. — Може, нам краще...

— Не двері, а тільки порожнечу за стіною, — заперечила я.

— Байдуже! — обірвав нас Локвуд. — Рушаймо звідси!

У темряві знову щось стукнуло — м’яко, але гучно, як і перед тим. Далі — ще раз, ще раз...

— Це — між нами й дверима, — зауважив Джордж.

— Здається, ні...

— Цить! — мовив Локвуд. — Просто слухайте!

Тук, тук, тук... Повільно й розмірено. Між кожними двома ударами моє серце тьохкало по п’ять разів. Неможливо було сказати, звідки лунає цей стукіт, що його видає, — проте він здавався мені знайомим. Мені пригадалася ванна кімната в нашому будинку на Портленд-Роу — ота, нижня, де я часом приймала душ, а на підлозі лежала Джорджева білизна — чекаючи, поки її потопчуть чиїсь необачні ноги. Але який тут може бути зв’язок? Передчуття небезпеки? Та невдовзі я зрозуміла, в чому тут річ. Душ у ванній був старий і протікав: тук, тук, тук...

— Увімкни ліхтарик, Локвуде, — прошепотіла я. — Посвіти просто поперед себе.

Локвуд послухався без жодного слова. Напевно, він так само все зрозумів.

Ніжне кружальце золотистого світла лягло на підлогу. Посередині його я побачила щось чорне, неправильної форми, схоже радше на великого розчавленого павука з незліченними ногами. Тук... У павука виросла ще одна нога. Тук... Ще одна нога, довша й тонша, потяглася вбік... Із кожним ударом посередині чорної плями ніби щось ворушилося. Сама ж ця пляма була блискуча й ніби трохи червоняста.

Локвуд потихеньку підняв ліхтарик — саме в той момент, коли в повітрі пролетіла ще одна крапля. Він направив світло на стелю: тут, серед тріщин і плісняви в тиньку, красувалася широка темна пляма. Її середина, густа і в’язка, наче патока, провисала й спадала на підлогу краплями.

— Тепер зрозуміло, звідки цей запах, — пробурмотів Локвуд.

— Кров... — тільки й промовила я.

— З технічної точки зору це плазма,— втрутився Джордж. — Привиди не мають...

— Мені байдуже до твоєї технічної точки зору, Джордж! — вигукнула я. — Це схоже на кров і пахне, як кров! Тому для мене це — кров!

Пляма на стелі ніби побільшала й перемістила свій центр ваги. Краплі почали спадати в другому місці, ближче до нас, і швидкість їхнього падіння збільшилась. Я увімкнула свій ліхтарик і подивилася на підлогу. Криваві павучі ніжки тоненькими струмочками підбиралися до наших ланцюгів.

— Не підпускайте їх до себе, — попередив Джордж. — Торкнутися плазми — все одно, що торкнутися привида.

— Ходімо звідси, — чітко наказав Локвуд. — Беріть торбини. Ні, ланцюги облиште — у нас є запасні. Готові! Тоді — мерщій! За мною!

Ми переступили залізний бар’єр і рушили до дверей, тримаючись якнайдалі від огидної маси, що аж випромінювала злобу. В кімнаті стало ще холодніше.

— Бувай! — вигукнув Джордж біля виходу.

Та двері виявились зачинені.

На мить усі ми заклякли. Мене огорнула паніка, черево аж звело від страху. Локвуд позадкував і намацав клямку. Тоді шалено смикнув її:

— Замкнено. Не можу відчинити.

Джордж озвався кволим голосом:

— АФД?

Я дико вилаялась:

— До дідька лисого ці назви, Джордж, коли він не працює! Ти не убезпечив двері як слід!

— Я все зробив як треба...

— Краще б ти засунув туди свою ТН — Товстелезну Ногу!

— Замовкни, Люсі!

— Замовкніть обоє! — гаркнув Локвуд. — І допоможіть мені!

Ми разом щосили навалились на клямку. Та двері навіть не поворухнулись.

— Де ключ? — запитала я. — Локвуде, ключ! Що ти зробив з ним?

Він завагався:

— Залишив у замковій щілині.

— Чудово! — зіпнула я. — А вивіску для Гостей ви часом не повісили — «Ласкаво просимо»?!

— Кажу тобі, я все зробив як треба! — спересердя вигукнув Джордж. — І солі теж насипав! — Він люто копнув ногою білу купку на підлозі. — Бачиш? Привид не міг навіть підійти до дверей!

— Заспокойтесь, — прошепотів Локвуд, освітлюючи ліхтариком стелю, з якої потяглася вниз нова крапля крові — саме над тим місцем, де ми стояли. — Він чує наш страх. Ходімо краще назад у коло.

Ми облишили суперечку й вирушили назад до ланцюгів. Кілька струмочків крові вже з’єдналися у великі струмені; вона вже не спадала зі стелі краплями, а по-справжньому текла. Підлогою розпливлася велика темно-червона калюжа.

— Нас оточують,— зауважила я. — Цікаво, скільки тут плазми?

— Дуже багато, — пробурмотів Джордж. — Це не просто Другий Тип. Полтерґейст володіє потужним телекінезом — він міг би зачинити й замкнути двері не відстані, але він себе так не виявляє. Можливо, це Перевертень. Але Перевертні не можуть замикати двері...

— Який я дурень! — озвався Локвуд. — Справжнісінький бовдур! Слід було здогадатися... Люсі, нам доведеться шукати потаємний вихід. Покажи, де ти знайшла в стіні порожнечу!

З калюжі крові на підлозі з’явилася кривава рука. Її пальці вхопилися за ланцюг, але відразу випустили його — і з сичанням зникли. Повітря так просякло запахом крові, що ми ледве дихали.

— Залишмося краще тут... — попросила я. — Тут він нас принаймні не дістане.

Джордж раптом скрикнув. Я побачила, як він сахнувся вбік, схилився над торбинами й мало не вийшов за межі залізного кола.

— Що за дідько?! — вилаявся Локвуд і направив ліхтарик на Джорджа. Той сидів на торбині, розстібаючи куртку. З його плеча курився димок.

— Угорі! — хрипко промовив він. — Мерщій!

Промінець ліхтарика ковзнув угору. Із запорошеної, вкритої павутинням люстри текла справжня темно-червона річка. Вона звивалась, набуваючи форми величезної прозорої руки,