Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

— Т-так... н-не можна, — прожебоніла я. — Ми ж у залізному колі...

— Назад! — Локвуд відштовхнув мене з середини кола, й туди негайно впала червона крапля. Ми всі стояли майже біля самісіньких ланцюгів. — Ми зробили завелике коло, — пояснив він. — Сила заліза не сягає центру. Там сила Гостя може подолати її.

— Треба звузити коло... — почав Джордж.

— Якщо ми звузимо коло, — обірвав його Локвуд, — нам не вистачить місця. Ще не настала північ, до світанку — сім годин, а прояви тільки почалися... Ні, нам треба вибиратися звідси! Ходімо до кутка, який знайшла Люсі. Вперед!

Тримаючи ліхтарики перед собою, ми переступили ланцюги з того боку, де ще не було кривавої калюжі, й тихенько подалися до лівого краю торцевої стіни. Та тільки-но ми рушили, як темні струмені зі стелі хутко потяглися за нами. Мені з переляку ще дужче звело черево; я вже ладна була закричати.

— Зачекайте! — мовила я. — Привид чує нас. Якщо ми підемо разом, він нас швидше спіймає!

Локвуд кивнув:

— Твоя правда. Гаразд. Ходімо, Джордж, спробуймо затримати його. А ти, Люсі, йди до стіни.

— Добре... А чому я?

— Ти ж дівчина, — відповів Локвуд.— Дівчата більш чутливі.

— Так, до емоцій, до людської поведінки, але ж не до потайних ходів у стінах!

— Ну, це майже одне й те саме. До того ж ми з Джорджем краще орудуємо рапірами.

Вимахуючи в повітрі ліхтариком і рапірою, він помчав углиб кімнати. Джордж таким самим чином кинувся в інший куток.

Мені не було часу розглядати, як хлопці відвертатимуть увагу привида. Я відставила вбік рапіру, пригасила ліхтарик до найменшої потужності і взяла його в зуби — аби хоч що-небудь бачити перед собою. Ліворуч від мене була віконна виїмка. За шибкою було холодне нічне повітря, а до землі, до стежки, вкритої рінню, — тридцять футів. Хтозна — може, ще стрибати доведеться. Все ж таки кращий спосіб померти.

Моє обличчя заливав піт — незважаючи на холод. Руки тремтіли, коли я торкнулась ними стіни. Як і перед тим, я почала простукувати місце, де звук був лункіший.

Цього разу мені не пощастило. Глухий камінь — і квит.

Я перебралася в куток — і несподівано вирішила простукати суміжну стіну. Може, там є якийсь важіль чи двері... Я ставала навшпиньки й стукала так високо, як могла. Присідала навпочіпки, натискала й штовхала. Робила все, що могла, аж поки дісталася до віконної виїмки. Все було так само марно.

Озирнувшись, я побачила, що наша тактика спрацьовує: Джорджеві й Локвуду вдалося відтіснити Гостя в протилежний кінець кімнати, проганяючи страх переможними вигуками, свистом і образами на адресу привида. Проте калюжа в центрі стелі випускала нові потоки крові: довгі, моторошні, вони огинали люстру й підбиралися до хлопців.

Я з жахом побачила, що один з кров’яних струменів уже майже підібрався до моїх ніг. Рука, що стриміла з середньої калюжі, зникла, та замість неї з’явився темний, тонкий потік. Чорні бризки полетіли на підлогу: одна впала мені на черевик, засичала й закурилася білим димком. Я відскочила в куток, до підвіконня.

Погано! Я щомиті могла опинитися в пастці. Я обернулася до вікна, приготувалася стрибати... аж тут мої пальці торкнулися дерев’яної віконниці. Я поглянула на неї... і в цю відчайдушну мить мені сяйнула думка.

Я увімкнула ліхтарик на повну потужність і освітила віконницю. То була міцна дерев’яна панель, завтовшки й заввишки майже з виїмку. Ззаду панелі я помітила міцні чорні завіси, що з’єднували її з каменем. Якщо зрушити її з місця, вона затулить шибку.

І — ймовірно — відкриє щось інше...

Я вчепилась у віконницю, намагаючись посунути її. Мені хотілося зазирнути за неї. І ось я відчула, що панель зрушилась. Посвітила ліхтариком — щілина за віконницею була вже така широка, що я могла просунути туди пальці. Може, там і немає нічого, крім кам’яної стіни; може, це звичайнісінька віконниця. А може...

— Джордже! Локвуде! — озирнувшись, гукнула я до хлопців, через плече, біля якого вже струменіла кров. — Здається, я знайшла вихід! Допоможіть мені!

Не чекаючи їхньої допомоги, я далі тягла віконницю. Штовхала її. Впиралась у неї. Марно — далі вона не рухалась.

Хтось штовхнув мене в бік. То був Локвуд, що саме дістався до виїмки. Кров уже наступала з усіх країв кімнати. Локвуд тулився до стіни, ніби пробираючись гірським уступом. За ним мчав Джордж, тримаючи рапіру над головою. Кров лилася зі стелі на його клинок, сичала й курилася димом, стикаючись із залізом. Джордж підскочив до нас і подав без слів мені рапіру; вони з Локвудом удвох узялися за віконницю й потягли її.

Я обернулася й підняла над нашими головами рапіру.

Кривава пляма вже почала розпливатись верхами стін; тільки в нашому кутку ще залишився чистий трикутник. Криваві потоки текли по шторах із шумом, наче злива. Підлога була майже вся в крові. Криваві струмені спадали з люстри, кришталеві підвіски якої вже сяяли червоним. Тепер я зрозуміла, чому в цій кімнаті не було жодних меблів, чому вона стояла покинута стільки років. Зрозуміла, звідки походить її назва.

Нарешті Джордж із Локвудом скрикнули — і разом потягли віконницю, яка неохоче відсунулась. За нею, наче волосся мерця, переплутались нескінченні нитки павутиння. Промінь мого ліхтарика висвітлив у стіні вузьку арку.

Кров тим часом уже заструменіла по віконниці й по клинку рапіри, який я занесла над головою. Я відчула, як вона сичить, потрапляючи мені на рукавиці.

— Сюди! Сюди! — махнула я рукою хлопцям. Вони протиснулися в арку. Я вирушила за ними, задкуючи від вікна до стіни. Кров заливала віконницю, текла віконною виїмкою, підбиралася до моїх ніг.

На віконниці зсередини ми побачили стародавній мотузок, припасований до залізного кільця. Джордж із Локвудом потягли за нього. Віконниця помалу поїхала на місце. Аж тут крізь тріщину в ній хлюпнув струмінь крові — й потрапив на руку Джорджеві. Той вилаявся й хитнувся; я теж ледве втримала рівновагу. Локвуд востаннє смикнув за мотузок, і віконниця затулила арку. Ми опинились у темряві, слухаючи, як шумлять потоки крові і як невідомий привид ви плюс кує свою лють на стіни кімнати.

22

Зненацька моторошний шум ущух — так раптово, ніби