Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

— Справді? Чудово... А я тут погортав Ферфексові альбоми. Він зберігає записи про всі ролі, які грав замолоду: програми, квитки, огляди й таке інше. Неймовірно! Колись він був непоганим актором.

Я вирячилась на Локвуда:

— Кого це цікавить? Виходить, тому ти й не допомагав нам шукати Джерело?!

— Ні, чому ж... Я теж шукав. Джерело близько, тільки для нас воно поки що недосяжне... — Його обличчя засяяло усмішкою. — Хоча — твоя правда: зараз це не головне! — Він сів біля нас і по-дружньому ляснув Джорджа по спині. — Що ти там казав, Джордж? Потаємні кімнати за стіною?

— Так, кімнати або проходи. — Джордж поправив окуляри й хутко заговорив: — Пам’ятаєте Ферфексову розповідь про загибель команди «Фіттес» тридцять років тому? Це мене відразу насторожило. Двох агентів знайшли мертвими в Червоній Кімнаті. А третій — хлопчик — зник. Привиди, як нам відомо, не їдять свої жертви. То куди ж він подівся?— Джордж постукав пальцем по кресленню. — Десь отут. За цією надзвичайно товстою стіною. Йому пощастило знайти потаємний вхід і увійти туди. А Гість — саме той Гість, що є головною причиною всього цього шарварку, — його спіймав. І хлопчик не повернувся назад. Його тіло — досі там, за стіною. І я ладен посперечатись натри найкращі шоколадні пончики від Арифа, що Джерело — теж за стіною.

Ми схилились над планом серед нашого маленького острівця світла, довкола якого вже хвилювалось море примарного туману. Локвуд задер голову, стулив пальці й замислився.

— Гаразд, — нарешті сказав він. — У мене теж є важливі відомості.

— Сподіваюсь, не про Ферфексові альбоми? — супилась я.

— Ні. Послухайте. Джордж, як і завжди, каже правду. Джерело напевно сховане в цій стіні. Щоб відшукати його, ми повинні знайти потаємний вхід: найвірогідніше, він — у Червоній Кімнаті. Історії про Кумб-Кері-Голл — здебільшого дурниці, Сходи, що кричать, — чистісінька вигадка, а от Червона Кімната — це вже дещо інше. Ми всі відчули її атмосферу ще за дверима. А всередині буде ще веселіше, — він пильно поглянув на нас. — І до того ж нам нема чого туди йти. Ферфекс казав це сам. Ми не повинні йти до тієї кімнати. Ми одержимо грубі гроші лише за те, що проведемо тут ніч, і цих грошей нам вистачить, щоб відшкодувати всі збитки на Шин-Роуд. Ферфекс уже переказав нам ці кошти — я зателефонував до банку відразу, як ми сюди приїхали. Якщо ми знайдемо і знищимо Джерело, то одержимо ще більше, та в цьому крайньої потреби немає. Компанія житиме й так.

— Та невже? — обізвався Джордж. — Хіба не тобі хотілось великих справ, Локвуде? Крім того, що це неприємно здивує Ферфекса, це знищить нашу репутацію!

Локвуд навіть не спробував це заперечити.

— Я вже казав, — спокійно відповів він, — що нам потрібен гучний успіх. Розкриття вбивства Енні Ворд наблизило нас до нього — завдяки Люсі. Але... цей успіх не гарантований. — Він зітхнув. — Ми ще не можемо зробити останнього кроку. Щодо пошуків тутешнього Джерела — це вже інша річ. Проте вкрай ризикована. В Червоній Кімнаті ховається щось надзвичайно потужне. — Локвуд усміхнувся, та цього разу його усмішка була не енергійно-завзята, якій ти беззастережно коришся, а лагідна й дружня. — Ви ж знаєте мене, — сказав він. — Гадаю, нам варто було б спробувати... Але я не можу піддати ваші життя такій загрозі. Тому — обирайте самі. Усе залежить від вас.

Ми з Джорджем перезирнулись. Він чекав, що скажу я, а я — що скаже він. Примарне тріскотіння в моїй голові несподівано вщухло — немовби привид, що хазяйнував у домі, теж чекав на моє рішення.

До цього вечора я, напевно, повернула б назад. Уже багато разів, довіряючи своєму чуттю в критичних ситуаціях, я помилялась. Та відтоді, як ми переступили цей поріг і розпочали свої пошуки, моя впевненість поволі зросла. Ми працювали разом краще, ніж будь-коли раніше. Обережно, точно, впевнено. Я навіть повірила в те, що «Локвуд і К°» нарешті здобуде справжню славу. Тому здаватись просто так мені не хотілось. Я глибоко зітхнула.

— Я вважаю, що варто зазирнути туди, — сказала я. — Але перед тим забезпечити собі шлях до відступу. Якщо все піде погано, то нам треба буде покинути замок якомога швидше.

Локвуд кивнув:

— Звичайно. А ти як вважаєш, Джордж?

Джордж пирхнув:

— Дивовижна річ! Люсі нарешті сказала щось розумне. Я вважаю так само. А для забезпечення відступу, — він поплескав по каністрах на поясі, — ми можемо користуватися всіма доступними засобами.

— От і чудово, — спокійно підсумував Локвуд. — Забирайте торбини, й ходімо.

* * *

Ми прийняли рішення — проте не збиралися діяти нерозважливо. Піднімаючись нагору, ми оглядались і прислуховувались через кожні кілька сходинок. Як і раніше, привиди не наближались до нас, зате примарний туман уже доходив нам до колін. Локвуд помітив Смертні Вогні в коридорі і біля дверей спальні. Що ж до моїх почуттів, то гнітюча тиша повернулася: вона знову стискала мої скроні. Повітря здавалося густим і в’язким. У коридорі було чути важкий, нестерпно-солодкий запах.

Шепоту поки що чути не було. Натомість, озирнувшись, я побачила в коридорі привидів, що купчилися в променях ліхтарів.

— Вони ніби чекають, — пробурмотіла я. — Чекають, коли ми увійдемо до кімнати.

— У кого м’ятні льодяники? — обізвався Джордж. — Тут ми напевно без них не обійдемось. Я це знаю.

Локвуд витяг з кишені ключ і вставив його в замкову щілину.

— Повертається легко, — зауважив він.

Замок гучно клацнув.

— Гаразд, готово. Ходімо. Зазирнімо туди, як радила Люсі, і все.

Джордж кивнув. Я силувано всміхнулася.

— Не бійтеся, — додав Локвуд. — Усе буде гаразд.

Далі він узявся за клямку й штовхнув двері. Ніч жаху розпочалася.

21

Завіси дверей навіть не рипнули. Та, правду кажучи, цього й не треба було.

З кімнати одразу війнуло сухим холодним повітрям, запахом пороху та порожнечі. Те саме відчуття, коли ти заходиш до будь-якої покинутої кімнати. Локвуд направив у темряву ліхтарик: його промінець висвітив голі дошки підлоги — темно-сірі, запліснявілі. Подекуди на підлозі видніли клапті старезного,