Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

де стояв Кевін Кінрос. Але підліток теж вислизнув.

Ми знайшли порожній стіл, коли народ у барі трохи розійшовся після зустрічі. Фрейзер переконав узяти віскі для нас двох і томатний сік для Броуді.

Він підняв келих.

— За Дункана. І хай начувається той виродок, який його вбив. Gonnadh ort![15]

— О, він своє отримає, так і буде, — тихо сказав Броуді. Ми урочисто виголосили тости. Тоді я розповів їм про реакцію Кевіна Кінроса на інформацію про те, що вбита жінка була повією зі Сторновея. Фрейзер, який, можливо, все ще відходив від епізоду з утратою статусу, не надав цьому значення.

— Може, він просто збудився від думки про шльонд­ру. З таким обличчям, він, мабуть, ще незайманий.

— Однак варто звернути увагу, — висловився Броуді.

— Мабуть, варто з ним завтра поговорити, якщо коман­да підтримки ще не прибуде.

Фрейзер похмуро глянув у свою склянку.

— Сподіваюся, що вже прибуде.

«Я теж, — подумав я. — Я теж».

Невдовзі після цього я з ними попрощався. Поїсти за цілий день так і не вдалося, а від алкоголю натщесерце та від виснаження мені паморочилося в голові. Мене наздогнали всі події минулих сорока восьми годин. Очі самі собою заплющувалися.

Коли я вийшов, Елен усе ще працювала за барною стійкою, намагаючись упоратися з несподіваними замовленнями. Я не думав, що вона мене побачила, але, вже підіймаючись сходами, почув її голос.

— Девіде? — Вона поспішно вийшла з бару. — Мені дуже шкода, я не мала нагоди вам зготувати поїсти.

— Все гаразд. Піду трохи посплю.

— Хочете, я щось зладнаю? Суп чи сендвіч? Ендрю догляне за баром.

— Я справді в нормі.

На сходовому майданчику над нами рипнуло. Ми підняли очі й побачили Анну. Вона була в нічній сорочці, бліде обличчя — заспане.

— Що я тобі казала про те, щоб спускатися вниз? — насварилася Елен, коли її дочка пройшла решту шляху.

— Мені наснився поганий сон. Вітер забрав жінку.

— Яку жінку, серденько?

— Я не знаю, — зажурилася Анна.

Елен пригорнула її.

— Це був лише сон, і зараз його немає. Ти подякувала докторові Гантеру за шоколадку, що він тобі вчора купив?

Анна подумала й похитала головою.

— Ну тоді, будь ласка, подякуй.

— Але ж я її вже з’їла.

Елен глянула на мене поверх голови дочки, стримуючи усмішку.

— Ти все ще можеш сказати спасибі.

— Дякую.

— Так краще. А тепер іди, юна леді. Назад до ліжка.

Маленька вже засинала. Вона притулилася до ма­миних ніг.

— Я не можу ходити.

— А я не можу тебе нести. Ти вже заважка.

Анна підняла голову настільки, щоб подивитись на мене сонними очима.

— Він може.

— Ні, леді, він не може. У нього рука болить.

— Нічого страшного. Я впораюся, — сказав я. Елен із сумнівом подивилася на мою пов’язку. — Буду радий. Справді.

Я підняв Анну. Її волосся пахло шампунем. Вона пригорнулася до мого плеча, як колись моя рідна дочка. Цуп­кенька вага в моїх руках засмучувала і втішала водночас.

Я пройшов за Елен у мансарду, де були дві невеличкі кімнати. Анна ледь поворухнулася, коли її мати відтягнула простирадла і я опустив її в ліжко. Я відступив, Елен знову накрила її та пригладила доньці волосся. Ми крадькома вийшли й спустилися вниз. Вона мовчала, коли ми дійшли до мого поверху, рука лежала на дерев’яному поруччі. Елен дивилася на мене. Стурбованим проникливим поглядом.

— Все гаразд?

Їй не потрібно було говорити, що вона мала на увазі. Я всміхнувся.

— Гаразд.

Елен знала достатньо, щоб не тиснути. Побажавши наостанок доброї ночі, вона повернулася до бару. Я пішов у свою кімнату й, повністю одягнений, впав на матрац. Одяг і досі зберігав запах диму, але мені не вистачало сил роздягтися й залізти в ліжко. Я все ще відчував примарну вагу Анни. Якщо заплющити очі, можна уявити, що вона належала Алісі. Я сидів, думав про свою загиблу родину, слухав, як виє надворі вітер. Понад усе хотілося зателефонувати Дженні.

Але було щось інше, із чим я нічого не міг вдіяти.

Моя голова різко піднялася, коли у двері постукали. Я зрозумів, що задрімав. Подивився на годинник і побачив, що вже по дев’ятій.

— Секундочку.

Протерши очі, підійшов до дверей. Мабуть, Елен все-­таки вирішила мене нагодувати. Та за відчиненими дверми в коридорі стояла Меґґі Кесіді.

Вона тримала тацю з мискою супу і двома запашними окрайцями домашнього хліба.

— Елен сказала, що якщо я все одно до вас іду, то маю при­нести ось це. Звеліла переказати, що вам треба щось з’їсти.

Я взяв тацю і відступив, щоб впустити її.

— Дякую.

Вона всміхнулася, але трохи невпевнено.

— Знову суп. Важкий був день, правда?

— Принаймні цього разу ви його не розілляли.

Я поставив тацю на комод. Між нами виникла певна напруга, коли ми опинились удвох в моєму номері. Ми намагалися не дивитися на ліжко — воно займало більшу частину кімнати, й ми обоє усвідомлювали його присутність. Я сперся на підвіконня, а Меґґі сіла на єдиний стілець у кімнаті.

— Вигляд у вас кепський, — сказала вона нарешті.

— Від цього я почуваюся набагато краще.

— Ви розумієте, про що я. — Вона показала на тацю. — Ну ж бо, їжте вже.

— Все гаразд.

— Елен мене вб’є, якщо суп захолоне.

Сил сперечатися не було. Я був надто втомлений, щоб відчувати голод, але перший ковток усе змінив. Раптом я зрозумів, наскільки голодний.

— Чудова зустріч вийшла, — сказала Меґґі, коли я розламав скибку хліба. — Я навіть подумала, що Ієн Кінрос зараз викриє Кемерона. Але не все одразу, правда?

— Ви сюди прийшли не просто потеревенити, так?

— Ні. — Вона обсмикувала край стільця. — Я хочу вас дещо запитати.

— Ви знаєте, я нічого не можу вам сказати.

— Одне запитання, і все.

— Меґґі…

Вона підняла палець.

— Тільки одне. І суворо не для протоколу.

— Де ваш диктофон?

— Боже, але ж ви підозрілий мерзотник.