Річард Докінз - Сліпий годинникар

І знову ж таки, якби не було паралельної тенденції до покращення, демонстрованої хижаками, тенденція до прогресивного покращення в газелей поступово зійшла б нанівець. Одна сторона стає трохи досконалішою, бо такою стає друга. І навпаки. Цей процес відбувається по замкненій спіралі з часовою шкалою в сотні тисяч років.

У світі людських народів з їхньою коротшою часовою шкалою, коли кожен із двох ворогів прогресивно покращує своє озброєння у відповідь на покращення другої сторони, ми говоримо про «гонитву озброєнь». Аналогія з еволюцією тут достатньо близька, щоб виправдати запозичення цього терміна, і я не збираюся вибачатися перед своїми зарозумілими колегами, що прагнуть «очистити» нашу мову від таких яскравих порівнянь. Я тут представив цю ідею на простому прикладі газелей і гепардів. Метою було переконливо пояснити важливу відмінність між живим ворогом, який сам зазнає еволюційних змін, і неживими незлостивими умовами сере­довища на кшталт погоди, що зазнає деяких змін, але не систематичних і не еволюційних. Однак настав час визнати, що у своїх намаганнях пояснити цю цілком обґрунтовану думку я міг збити читача з пантелику іншим чином. Якщо подумати про це, то стає очевидним, що моя схема дедалі досконалішої гонитви озброєнь була надто простою принаймні в одному аспекті. Візьмімо швидкість бігу. В її нинішньому вигляді ідея гонитви озброєнь, схоже, наводить на думку, що гепарди та газелі мають продовжувати, покоління за поколінням, ставати дедалі швидшими, допоки і ті, і другі не почнуть бігати швидше за звук. Але ж цього не сталося й ніколи не станеться. Перш ніж завершити розгляд ідеї гонитв озброєнь, моїм обов’язком є застерегти читачів від можливих непорозумінь.

Перше застереження буде таким. З моїх слів могла скластися картина поступового вдосконалення здібностей гепардів у ловлі здобичі та здібностей газелей в уникненні хижаків. Читач міг прийти до якогось вікторіанського уявлення про невблаганність прогресу, за якого кожне покоління є досконалішим, підтягнутішим і сміливішим, аніж його батьки. Реальний же стан речей у природі зовсім інший. Часова шкала, в межах якої можна виявити суттєві покращення, схоже, в будь-якому разі є значно довшою, ніж за порівняння одного типового покоління з його попередником. Більше того, «покращення» є далеко не безперервним. Ця справа переривчаста й замість твердого поступу «вперед» у напрямку, навіяному ідеєю гонитви озброєнь, має періоди застою, а іноді навіть повернення «назад». З погляду стороннього спостерігача зміни умов середовища (неживих сил, які я об’єднав під загальною назвою «погода») можуть заглушувати повільні й безладні тенденції гонитви озброєнь. У гонитві озброєнь цілком можуть бути довгі відрізки часу, коли взагалі не відбувається жодного «прогресу», а отже, й жодних еволюційних змін. Іноді кульмінацією гонитви озброєнь стає вимирання видів, і тоді нова гонитва озброєнь може початися з нуля. Тим не менш навіть після всіх цих слів ідея гонитви озброєнь залишається значно задовільнішим поясненням існування досконалих і складних механізмів, які мають тварини й рослини. Своєрідне прогресивне «покращення», навіяне образом гонитви озброєнь, все ж відбувається, навіть якщо нерегулярно й переривчасто; навіть якщо загальна швидкість прогресу є надто низькою, аби проявлятися впродовж життя людини чи навіть часового проміжку відомої нам історії.

Друге застереження полягає в тому, що відносини між сторонами, які я називаю «ворогами», є складнішими, ніж просто двосторонні відносини, навіяні розповідями про гепардів і газелей. Однією зі складностей є те, що конкретний вид може мати двох (або більше) ворогів, які є ще запеклішими ворогами один одного. Саме такий принцип стоїть за часто висловлюваною напівправдою, що траві корисно, коли її об’їдають (або косять). Корови їдять траву, а тому можуть вважатися ворогами трави. Але трава має також інших ворогів у рослинному світі — конкурентні бур’яни, які, якщо дозволити їм безконтрольно рости, можуть виявитися ще жорстокішими ворогами трави, ніж корови. При цьому трава потерпає від об’їдання коровами, але конкурентні бур’яни потерпають від нього ще більше. Таким чином, у кінцевому підсумку корови на луках є для трави корисними. У цьому сенсі корови виявляються радше друзями трави, а не ворогами.

Тим не менше корови є ворогами трави в тому сенсі, що окремо взятій трав’янистій рослині все ж буде значно краще, якщо корова її не з’їсть, а будь-яка мутантна рослина, що володіє, скажімо, хімічною зброєю, захищаючись нею від корів, дасть більше насіння (що містить генетичні інструкції для створення хімічної зброї), ніж конкурентні представники її виду, які були апетитнішими. Навіть якщо в якомусь особливому сенсі корови є «друзями» трави, природний відбір не сприяє окремим трав’янистим рослинам, що роб­лять усе можливе, аби корови їх з’їли! Загальний висновок із цього абзацу буде таким. Розмірковувати про гонитву озброєнь між двома спадковими лініями, такими як корови й трава чи газелі й гепарди, може бути зручно, але ніколи не слід випускати з уваги той факт, що обидві сторони мають також інших ворогів, проти яких вони одночасно ведуть інші гонитви озброєнь. Я не заглиблюватимусь тут у деталі цієї думки, але з неї можна вивести одне з пояснень, чому конкретні гонитви озброєнь згасають, а не тривають вічно — не приводять до появи хижаків, що переслідуватимуть свою здобич із подвоєною надзвуковою швидкістю, і т. д.

Третє «застереження» щодо простої гонитви озброєнь є не так застереженням, як просто цікавою думкою з правом на життя. У своєму гіпотетичному розгляді гепардів і газелей я вже говорив, що гепарди, на відміну від погодних умов, мали тенденцію з плином поколінь ставати кращими мисливцями — жорстокішими ворогами, краще спорядженими для вбивства газелей. Однак це не означає, що вони стають успішнішими у вбивстві газелей. Суть ідеї гонитви озброєнь у тому, що обидві сторони покращуються, кожна по-своєму, одночасно ускладнюючи життя другій стороні. Немає жодних конкретних причин (принаймні в тому, що ми вже розглянули) очікувати, що будь-яка зі сторін гонитви озброєнь ставатиме дедалі більш чи менш успішною за іншу. Фактично ідея гонитви озброєнь в її найчистішій формі передбачає наявність абсолютно нульового прогресу показника успіху обох сторін за дуже чіткого прогресу спорядження для успіху. Хижаки стають краще спорядженими для вбивства, але в той же самий час їхні потенційні жертви стають краще спорядженими для уникнення вбивства, тож кінцевим результатом є відсутність будь-яких змін показника успішних вбивств.

Мається на увазі, що якби за допомогою машини часу хижаки з однієї епохи змогли зустрітися зі здобиччю з іншої, то більш пізні «сучасні» тварини (хижаки то будуть чи здобич) завиграшки випереджали би більш ранніх. Довести це експериментально не вдасться, хоча дехто припускає, що певну віддалену й ізольовану фауну, наприклад Австралії та Мадагаскару, можна вважати давньою, немовби подорож до Австралії схожа на подорож у минуле в машині часу. Такі люди вважають, що місцеві австралійські види зазвичай доводяться до винищення конкурентами чи ворогами, що переважають і були завезені з зовнішнього світу, бо ці види є «старішими», «більш застарілими» моделями, що перебувають у такому самому становищі проти агресора, як якийсь військовий корабель Ютландії в бою з атомним підводним човном. Але припущення, що Австралія має «живу викопну» фауну, важко виправдати. Можливо, непогані приклади цього подекуди й трапляються, але вони є рідкісними. Боюся, що це не більше ніж зоологічний еквівалент шовіністичного снобізму, аналогічного ставленню, що розглядає всіх австралійців як неотесаних волоцюг з єдиною думкою — про пиво.

Принцип нульової зміни показника успіху, хоч яким би великим був еволюційний прогрес спорядження, ліг в основу ідеї «ефекту Чорної Королеви»,