Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

З деякого часу мій залицяльник став на диво стриманим та мовчазним. Інколи він здалеку кивав мені своєю пишною сивою зачіскою та зникав в авто або в будівлях комплексу. Це було дивно й навіть образливо.

Ну, так! Ти ж звикла, щоб тебе обожнювали, кохали, плекали й надихали! Може чоловік має якісь більш невідкладні справи чи передумав куштувати заборонений плід? Але ж я, здається, не забороняла...

– Діно, привіт! – почула я з-за спини його голос, наче Щедрик читав мої думки.

– Вітаю Вас, шановний господарю! – посміхнулась я й між нами пішла традиційна гра слів. Він дивився на мене тим пронизливим невблаганним поглядом, а мені було вельми приємно танути під ним.

– Хіба я знову аж так далеко від тебе, чарівна Діано? – не стерпів миттєвої дистанції він.

– Микито, прошу, не починай зранку! У мене й так голова кипить. Собор продаю, уявляєш? – розкрила я Щедрику свою професійну таємницю.

– Оце так! Але ж ти лише допомагаєш. А під тим, хто продає земля не горить? – я навіть не здивувалась блискавичній та єдино правильній реакції бізнесмена на жахливу звістку.

– Не знаю, Ніку. Я його ще не бачила, лише документи, хоча маю такі ж думки. А ще припускаю, що після цієї оборудки мене не пускатимуть до церкви чи взагалі спалять на вогнищі, – кивнула я й запросила його сісти за столик. Він радісно сів.

– Пускатимуть, Діно! Такому красивому створінню нічого не страшно. Я скучив за твоїм ясним поглядом. Давай сьогодні повечеряємо разом. Тільки хотілося б без потопельників. Організуєш, янголе? А я організую смачний стіл, – він сказав так легко, що мені навіть мову відібрало. Бідолашний називав мене янголом, але ж не знав, що я давно кличу себе «янголом смерті» або просто відьмою...

– Спробуймо, добрий друже! Тільки я не знаю, коли звільнюся. Бо сьогодні якраз їду на оглядини маєтку того грішника, котрий продає церкву.

– Нічого. Хосе пригодує страви, а сам піде відпочивати, але ж зміна залишиться працювати. Тому не спіши, коли звільнишся тоді й зустрінемося, – пообіцяв мені вихований чоловік.

А ввечері сталося таке, після чого було вже не до романтики за столиком у спа-центрі. Днями я відвідала «нежитлове приміщення» й з тяжким серцем побачила розбиті та недобудовані стіни храму. Видовище, скажу я Вам, невблаганно сумне. Але робота є робота, особливо тепер, коли мені дуже потрібні кошти на святкування іменин синочка. Тому ввечері з Хрульовою ми поїхали за місто.

Я не помилилася в розмірах маєтку священника-втікача, чи для нас просто клієнта. Награбував цей товстенний дід з горя людського, що вірили Богу та несли щедрі пожертви для порятунку близьких, дуже великі статки. Навіть директорка «Новосела» виглядала здивованою та збентеженою, коли побачила об’єми катастрофи. А суми колишній служитель Господа називав надто фантастичні. Ми оглянули його ниций палац, зафільмували, записали що треба та вже збиралися піти, як він раптом почав задихатися.

Я взагалі не розумію людей (особливо в поважному віці), котрі мають таке незграбне тіло. Колись я запитала в одного клієнта: навіщо це йому? А він відповів, що гарного повинно бути багато, й так виглядають заможні люди. Я не коментувала тоді й не буду коментувати тепер. Але щось треба робити, бо в цього мішка жиру починалися загрозливі спазми, а телефон в його канаві зовсім не ловив.

Директорка Хрульова розгубилася й теж почала хапатися за серце. Ну дійсно: мені для «повного щастя» тільки не вистачало тут двох жмурів! Цьому виродку я не збиралася робити штучне дихання, а запропонувала вилити на нього пару відер холодної води зі свердловини, що поруч. Про святу воду я не натякала, бо від неї він точно згорить!

Ми виконали задумане й на якийсь час воно прийшло до тями та почало мовчки махати руками в мій бік, а очі були страшенно перелякані. Щоб не провокувати собою у постраждалого ще більший напад невідомої хвороби – я спробувала піднятися на дах прибудови, в надії, що там є сигнал хоч якогось оператора. Бо в моїх гаджетах вони були присутні майже всі. Ось я розвернулася в бік далекої висотки й піймала сигнал Водафону. Миттю викликала швидку від Бориса (просто вони відгукнулися першими). Та коли примчали на виклик – гидке створіння вже не дихало...

І знову наша з Хрульовою співпраця, разом з гарною комісією, накрилася мідним тазом! Лікарі швидкої вкололи директорці «Новосела» щось заспокійливе та констатували смерть клієнта від інфаркту міокарда. Вони не стали викликати труповозку й, з горем пополам, всією командою завантажили величезне мертве тіло до свого авто. А я чомусь подумала: «Не дай Боже комусь з живих пацієнтів знати, що возили на тих ношах сьогодні працівники рятувальної служби!»

Далі ми з колегою роз’їхалися на трасі в різні боки і я повернула авто до воріт спа-центру, зовсім без настрою. Та й де йому взятися після такої жахливої сцени? Ясно, що грошей знову не буде. А ще Магда з’явиться вночі з новими претензіями. Вона обов’язково звинуватить мене у відході до темного світу ще одного грішника. Тому мені дуже хотілося побачити теплі карі очі та поговорити з Микитою про щось відсторонене.

В номері я тільки й встигла зняти одяг, щоб змити з себе недавню гидоту, як забринів телефон. Звісно охорона на воротах вже доповіла господарю про моє прибуття й він чекав на зустріч. Абсолютно голою я взяла телефон та запитала:

– Пан хоче розрадити мене? Це було б доречно, але дай мені хвилинок десять, добре?

– Саме стільки часу знадобиться офіціантам, щоб накрити для нас стіл. Я чекатиму, з нетерпінням, на нашому місці. Тільки вдягнися тепліше, вечір без тебе незатишний якийсь, – зізнався радісним голосом Щедрик, а я знову відчула мурашки на спині. З цією недугою треба щось робити! Може під’їхати все-таки на консультацію до Знам’янського?

На годиннику: двадцять друга десять і для гостей місцевих ресторанчиків час відтягнутися – в самому розпалі. А я чомусь пригадала, як до мене розгубленої, вночі приїхав Кирило. Він розрадив та переночував на дивані, а вранці наварив солодкої каші й скорив моє серце. Але тепер вже інший добрий чоловік хоче бути моєю опорою, хоч Магда наказувала не поспішати. Тому я вагаюся відносно будь-яких дій.

Швиденько освіжилася та вбралася у светра й той самий теплий комбінезон, що став моїм спецодягом для побачень з Микитою під зоряним небом. Я так звикла до цих затишних просторів, ніби й не жила більше ніде. А ще з нетерпінням чекала, коли заспіває в пишній зелені свою весняну пісню місцевий соловейко.

Микита теж був одягнений по-домашньому. Наші вечірні посиденьки ставали все більш душевними й ділові костюми та вечірні сукні пішли в небуття, разом з моєю недовірою. Він ввічливо підвівся й миттю зрозумів, що я не в кращому гуморі.