Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Ковтаю грудку в горлі. Ця розповідь сповнена туги й ностальгії. Я ловлю себе не думці, що заздрю цій ні в чому не винній, світлій, прекрасній жінці, яка вже давно покійна. Мене ніколи так не любили, і не кохали. І чи треба те кохання, якщо від нього тільки боляче й гірко. Краще ось так, засновувати сім’ю на дружбі й довірі, а не згорати щоразу від палких почуттів, наче метелик в полум’ї свічки.

— Останнім часом я багато думав про всю цю ситуацію, — раптово переводить розмову. І я неочікувано вдячна. Виявилось, досить важко слухати закоханому серцю про почуття до іншої. Навіть мертвої. — Про твою раптову появу. Вже тоді, в лікарні, варто було щось запідозрити. Коли ти дивилась на мене, як на злочинця. Особливо після того, як до головного входу подали найкращу графську карету.

Хочеться відразу спалахнути праведним обуренням, але помічаю в його погляді лукаві іскорки сміху. Раніше його очі здалися мені темно-карими, як чорний шоколад? Тепер бачу, що вони більше нагадують темну карамель або гречаний мед. А може вони змінюють колір?

— Щоб ти зрозумів, я тоді вперше в житті побачила карету, — пирхаю у відповідь. — А сукня, дідько б її взяв. Ще й з корсетом. Тоді я подумала, що ти божевільний. В моєму світі такий одяг ніхто вже не носить принаймні два, а то й три століття.

— Що не так з корсетом? – здивовано підіймає брови.

— Ти хоч уявляєш, який він шкідливий!

Розгублено знизує плечима.

— Я ніколи про це не задумувався… Леола їх принципово не вдягала, у нас тут мораль щодо елементів жіночого туалету вільніша, ніж у столиці. Тобі привезли той одяг, який підібрала Ліна, згідно вподобань та звичок.

Трохи винувато кусаю губу. Дійсно, якось я дуже жорстко напосілась. Якщо подумати, то звідки він міг знати про такі нюанси.

— А що у вас носять замість корсета? — раптово дивує питанням.

Червонію.

— Нічого...

— Нічого? — погляд Емерея повільно пробігає по моєму тілу і знову зупиняється на моїх очах. — Зовсім нічого?

— Непристойно питати про таке у дівчини, — у грудях спалахує невидиме полум’я.

— Але я питаю суто з дослідницького погляду, — виливає на голову жбан з холодною водою.

Це і тверезить, і обурює водночас. От, я дурепа! Надумала собі чогось… А це чиста цікавість і не більше. Далась йому моя білизна, і моє тіло в ній, як корові сідло.

А він знову перескакує на іншу тему.

— Сумуєш за домівкою? —  раптом запитує мій співрозмовник.

— Сумую… І водночас ні… — намагаюсь бути чесною. Він був, коли розповідав про Леолу. — Там було моє життя, чітко сплановане майбутнє. Тут почуваюсь тріскою у бурхливій воді. Ніби від мене нічого не залежить — куди хвилі несуть, туди й я. Але у твоєму світі цікаво. Чари... Магія... Як у казці... І... — нерішуче замовкаю. Але таки наважуюсь. — Хлопчики. Сет, Гленн… Я справді їх полюбила. Хоча ти навряд чи повіриш...

— Чому? Я вірю. Дійсно! — протягує руку й знімає з мого плеча опалий листочок.

Хоч шкіри не торкається, але по тілу все одно галопом біжать мурашки.

— Коли Гленн вилікується, я хочу повернутися додому, — раптово видаю. Ці почуття, їх потрібно припинити, обірвати ось так, без жалю. — Як думаєш, камінь впорається?

Я не хочу цього казати, але кажу. І з болем помічаю, як очах Теодора спалахує досада й злість. Вона швидко зникає, змінюючись звичною байдужістю. І теплота зникає, й мимовільні доторки. Тепер його руки міцно тримаються за гілку.

— Гадаю, повинен...

Відвертаюся і знову починаю нервово розгладжувати на колінах сукню. Він нічого не сказав, не запропонував залишитися навіть із ввічливості. А це означає, що моє рішення дійсно правильне... А біль, він пройде. Не я перша закохалась без взаємності.

— Мабуть, так було задумано долею...

— Що? — здивовано підводжу погляд.

— Ти не випадково тут з’явились, не випадково замінила Еванжеліну. Це було необхідно.

— Кому?

— Всім… — протягує руку до мого обличчя, прибирає пасмо розтріпаного волосся за вухо. — Гленну... Сету... — хрипко перераховує. А я й вдихнути боюсь, щоб не пропустити жодного слова. — Мені...

Серце сіпається, заходиться в шаленому ритмі. Його погляд спиняється на моїх вустах. І їх миттєво починає поколювати, наче від пекучого перцю. Я боюся думати про те, що може бути далі, боюся припустити. Але його обличчя все ближче і ближче. Серце тріпоче в грудях, як сполохана пташка. Ще мить і відчую гарячий подих. Не в силах стримати своїх бажань, нахиляюся вперед.

Тріск гілки звучить як грім серед ясного неба — бідолашне дерево таки не витримало подвійного навантаження.

Падіння з такої невеликої висоти має бути швидким, а приземлення дуже болючим. Але моя сила знову раптово прокидається. Густий кисіль звично огортає. Повільно роздмухує пасма волосся. М’яко скеровує між пухнастими гілками. Й опускає додолу.

Зуби клацають від удару, праву сідницю й стегно прострілює від болю.

Я вражено кліпаю, хапаючи ротом повітря. Не витримую, падаю на спину й тихенько стогну чи то від сміху, чи то від розчарування.

— Ева, — кидається до мене стурбований Емерей. — Ева, ти поранена? Тобі боляче?

Хочу відповісти, але сміх перекриває горло, виривається тихими хрипами. І я можу лише похитати головою з боку в бік.

— Де болить, Ева? Відповідай! — підхоплює мене. Допомагає сісти.

Легені роблять глибокий вдих.

— Зі мною... Зі мною все... все гаразд, — нарешті вичавлюю.

— Ти мене налякала, — дивиться з докором.

— Вибач, — щиро каюсь я. — Це від нервів...

Дурна ситуація, але надзвичайно смішна. Поцілунку не трапилось, і може воно на краще.

— Гадаю, що нам пора повертатися до дому, — допомагає мені підвестися. Прискіпливо оглядає, чи бува, не поранилась. І хоч нічого такого не виявляє, а почуваюсь я відносно добре, все одно змушує спертися на його руку, поки йдемо до замку.