Анна Потій - Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій

— Вам усім байдуже! — я зло виплюнула їм в обличчя своє обурення. — Ви всі мертві зсередини! Обитель висмоктала з вас не лише сили, а й почуття!

Гучно грюкнувши дверима, я вискочила надвір. Дощ уже майже перестав лити, але вітер все ще шаленів, а блискавки раз за разом розрізали похмуре небо. Я спустилася з ґанку і пішла у бік ущелини. Не хотілося нікого з них бачити зараз, піду до батьків, може хоч від них буде більше підтримки. Вибравшись за межі долини, я збиралася піти вниз, але ноги самі повернули ліворуч, звідки я щойно прийшла. Пройшовши вперед, я опинилася на улюбленому мною плато з обгорілими руїнами, де я часто сиділа, роздумуючи про своє життя. Я вже збиралася сісти на камінь, щоб заспокоїтись, як раптом вдалині помітила силует. Він повільно, але впевнено наближався до мене і зовсім скоро я змогла побачити, що він належить древній старій. Вітер розвівав її чорну старомодну сукню і довге сиве із залишками чорного волосся, трохи стримуване дещо знайомою срібною короною. Стара зупинилася за три кроки від мене і, усміхнувшись, привіталася.

— Ось ми й зустрілися, Валідано.

Я дивилася на стару розгублено, намагаючись зрозуміти, кого вона мені нагадує, а вона продовжувала усміхатися, терпляче чекаючи, коли я її впізнаю.

— Невже це?.. — за моєю спиною пролунав здивований зойк доньки.

Обернувшись, я виявила, що Ірфла разом з Феллою та Елів стояли позаду мене. Вони що кинулися за мною, щоб наздогнати та заспокоїти? Не чекала, що їм до мене є справа, навіть дочці. Надто вже вона віддалилася від мене за час перебування в Обителі.

— Здається, твоя дочка кмітливіша, ніж ти, Валідано, — стара мені підморгнула. — Хіба я нікого не нагадую тобі?

Я вдивилася в її обличчя, почеркане зморшками. У цих лініях, що розповідали про довгі роки життя, важко було розгледіти щось знайоме. Але очі! У них я побачила знайомий вогонь. І корона. Я згадала! Я бачила її на старих портретах своїх предків!

Я вдихнула і забула видихнути. Невже переді мною вона, та сама? Та, через яку все почалося: темна магія, нескінченні війни, Повелителі, Обитель.

Невже переді мною стоїть та сама Ерта Етірель?!

— Ви Ерта Етірель? — спитала я стару.

— Саме так, — кивнула вона, розтягнувши тонкі старечі губи в усмішці.

— І ви всі ці роки, ні, сторіччя, провели тут?!

Я дивилася на свою родоначальницю і не могла повірити: вона досі живе в Обителі, вона стоїть переді мною! Я навіть у найнеймовірніших фантазіях не могла собі уявити, що зустріну одного разу саму Ерту Етірель!

— На жаль, так, — усмішка зникла з лиця Ерти. — Я так само прив'язана до Обителі, як і Повелителі. Весь цей вимір тримається на нас.

— Але… Чому?.. Як?.. — сотні запитань крутилися на моєму язиці і я не знала, яке з них поставити першим. — Ви прийшли до нас?

— Так, Валідано, — Ерта кивнула. Черговий порив вітру підняв її волосся і поділ сукні. Стара невдоволено подивилася в небо, погрозивши кулаком, і вітер миттю затих. — Час життя Обителі добігає кінця.

— Як же так? — ахнула Фелла. Вона притиснула свою дочку, боячись за її долю. Вона так мріяла показати своїй дівчинці світ живих чи бодай дати їй можливість прожити тут до старості.

— Повелителі — кровожерливі демони, необережно випущені мною із паралельного світу. Все, що вони хочуть — поглинути Велланію, підкорити її собі, увібрати нашу магію і зруйнувати наш світ. Я вже шкодую, що колись дозволила їм прийти до Велланії, проломивши землю. Велика сила — велика біда.

— Але навіщо ж ви прикликали їх до нас? — Фелла вся тремтіла, в очах її застиг жах.

— Якби ж я тільки знала, чим закінчаться мої дослідження! — Ерта сумно усміхнулася і підійшла до Фелли. Та зробила крок назад, потягнувши за собою свою дочку. — Не бійся мене, Феллініє. Я не завдам тобі шкоди.

— Я не боюся, — Фелла розправила плечі і подивилася на Ерту з викликом.

— Але ж ти стережешся. З чого тоді назвала свою дочку, як мою, якщо не довіряєш темним?

— Довіряю, але не всім.

— Ми на одному боці, Феллініє. Я проти Повелителів, як і ви. Я зрадила їх, вони мене вбили. Я прив'язала їх до Обителі, але тоді вони були слабкими. Чим більше сил вони отримають, тим складніше буде мені їх утримувати в цьому вимірі. Іноді мені вдається перехоплювати деякі сили, але Повелителі хитріші. Їх п'ять, а я одна.

— Ви тепер не одна, Ерто, — я підійшла до своєї родоначальниці і торкнулася її руки. Жива легенда! Я відчула, як під моєю долонею пульсує сила. Ніколи раніше такого не знала! Скільки ж сил у себе ввібрала Ерта Етірель? Неймовірно! — Ми з вами.

— Чудово, мої любі, — Ерта взяла мою долоню в свої руки і тепло усміхнулася, немов добра бабуся. У ній зовсім не відчувалося темряви. Так незвичайно. Вона була зовсім іншою, не такою, як ми, її нащадки. — Тоді ходімо до вас. Підступні плани не будують на вулиці.

Ерта Етірель попрямувала у бік ущелини, наче знала, де знаходиться будинок Еділана та Фелли. Втім, вона тут так давно, що цілком могла знати кожен куточок та кожного мешканця. Схоже, у Ерти тут не менше влади, ніж у Повелителів. Добре, що вона на нашому боці.