Анна Потій - Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій

— Може, варто ще трохи сил набрати? — третій Повелитель висловив сумніви. — Минулого разу велланійці нас легко загнали назад.

Минулого разу? Вони ж говорили Ірфлі, що ніколи не бували у Велланії, вона мені розповіла про їхню розмову. Виходить, Повелителі їй збрехали? Але чому?

— Скільки можна збирати ці сили? — обурився той, що говорив першим. — Я вже втомився стирчати в цій Обителі. Хочу повернутися до життя, хочу влади, хочу підкорити цих проклятих людців! Гарна вийде забава.

— Якщо ми знову програємо, — третій продовжував сумніватися, — то відкотимося далеко назад. Знову доведеться століттями накопичувати сили. Та й стирчати тут так довго ризиковано. Нам доводиться витрачати багато магії на підтримку життя Обителі. Я вважаю, що треба дочекатися, коли Феліція принесе нам кристал із силами Сетірамів і лише тоді діяти.

— Та я ж не пропоную діяти зараз! — заперечив перший Повелитель. — Просто вб'ємо дівчисько, щоб підстрахуватися в разі чого.

— А якщо решта тоді відмовиться з нами співпрацювати? — спитав третій. — Етірелі — сильні маги, якщо об'єднаються, то нам можуть суттєво нашкодити. Згадай, як нашкодила нам Ерта.

— Не нагадуй мені про цю чортову стару! — обурився перший. — Іноді мені здається, що вона сильніша за нас усіх. Стільки магії набрала й не поділилася. Хитра погань!

— А що ви думаєте? — третій Повелитель звернувся до двох інших, які за весь час дискусії не промовили жодного слова.

— Треба все ретельно зважити, — відповів один із них. — Давайте не будемо поспішати. На кону дуже багато чого стоїть.

— Я теж вважаю, що поспіх нам лише нашкодить, — погодився з ним другий. — Давайте ще раз усе підрахуємо, щоб бути повністю впевненими в позитивному результаті.

Решті довелося погодитися з ними. Побачивши, що Повелителі пішли у бік озера, що розлилося своїми чорними водами посеред долини, я зрозуміла, що мені час йти. Я обережно пробралася назад до ущелини, все ще боячись, що мене помітять, і з полегшенням видихнула тільки тоді, коли опинилася за межами моторошної долини.

Потрібно все повідомити своїм. Нехай я не відчувала прихильності до Ейтни, але справа була не тільки в ній, а й у долі всієї Велланії. Я не могла її підвести. Навіть якщо не зможу повернутися, я не хочу, щоб мій світ був захоплений демонами.

Темно-сіре небо розрізали спалахи блискавок, гуркіт грому, що послідував за ними, мало не оглушив мене. Дощ падав на мене великими холодними краплями, змушуючи тремтіти від холоду. Підхопивши поділ довгої сукні, я побігла. Я маю встигнути все розповісти перш, ніж Повелителі зрозуміють, що я їх підслуховувала.

Коли я влетіла мокра і розпатлана в будинок Еділана всі витріщилися на мене з подивом.

— Щось сталося, Валідано? — спитала Фелла.

Я впала в найближче крісло і насилу видихнула.

— Сталося. Але можна мені для початку води?

Фелла пішла на кухню і за хвилину повернулася зі склянкою води. Жадібно осушивши склянку в одну мить, я зробила кілька глибоких вдихів і, переконавшись, що у вітальні присутні всі, повідомила:

— Я випадково опинилася поблизу володінь Повелителів і таке дізналася!..

Я розповіла все, що почула. Коли я замовкла, у вітальні запанувала тиша. Усі обмірковували слова Повелителів.

— Схоже, справи у нас погані … — першим порушив тишу Еділан.

— Погані?! — підхопившись з крісла, я подивилася на Еділана з обуренням. Він що не розуміє всієї глибини проблеми?! — Вони жахливі, Еділане, прокинься! Повелителі — зло в чистому вигляді. Вони хочуть зруйнувати Велланію. Вони хочуть все знищити. Ви думали, вони такі благодійники, дозволили вам жити тут в обмін на сили, народити дитину… Як би не так! Вони переслідують винятково корисливі мотиви. Вони далекі від співчуття.

— Я просто не хотів драматизувати. Заспокойся, Вал, — Еділан підійшов до мене і спробував посадити назад у крісло, але я його відштовхнула. Він окинув мене здивованим поглядом, мабуть не чекаючи, що я так поведу себе з ним, але більше до мене не торкався.

Я й сама дивувалася, але після сьогоднішніх роздумів у мені щось змінилося. Я вирішила, що вирву з корінням всі почуття до Еділана і я це зроблю, навіть якщо мої дії приведуть нас до сварки.

— А я, на твою думку, драматизую?! — його спокій, я б навіть сказала, апатія, мене злили. Руйнується весь наш світ, а він просто з сумом за цим спостерігає. Чи Еділана так мало зачіпає доля Велланії, бо він мертвий? Але я теж майже мертва, адже без дочки я не покину Обитель, а мені не байдуже! Навіть якби я померла, я все одно переживала б за Велланію. Може, вся справа в тому, що я довгі роки була принцесою Етіренії, а потім королевою? Еділан лише останні 10 років життя провів, допомагаючи своєму світу, до цього він просто був дитиною. Я ж віддала йому добрячих 30 років. Схоже, мені, темній магесі, доля Велланії важливіша, ніж йому, світлому магу. Дивно так.

— Вал, не кричи, — Еділан зробив крок у мій бік, але я виставила перед собою руки.

— А що мені робити? Мовчки спостерігати, як кляті Повелителі руйнують мій світ? Я так не можу! Мені не байдуже!

— Мені теж не байдуже, — заперечив Еділан. — Але ж я не кричу. Криком нічого не зміниш. Потрібно діяти, складати план захисту. Тільки так ми зможемо допомогти Велланії, але не криками та істерикою.

Я розуміла, що певною мірою Еділан правий, але мені не подобалася його пасивність, його надмірний спокій. Можливо, я просто намагалася знайти в ньому недоліки, щоб було за що зачепитися в моєму прагненні розлюбити його. Але мені справді хотілося більшої емоційної віддачі у відповідь на мою новину. Мені хотілося, щоб усі кричали, переживали, горіли за Велланію. Але ні, всі сиділи мовчки, похнюпившись, наче доля Велланії вже вирішена наперед і нічого змінити вони не можуть.