Агата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

за ним на вулицю й походжає сюди-туди, неначе вийшла – чи радше «вийшов» – просто подихати повітрям. А в певний момент, коли її ніхто не бачить, квапливо перебирається на інший перон і першим же потягом вирушає в Париж, у готель «Ріц», де напередодні ввечері зареєструвалася під її ім’ям одна з жінок-підручних Найтона. Там їй уже нічого не треба робити, окрім як спокійно чекати на вашу появу. Коштовностей у неї немає – та й не було ніколи. А ваш вільний від підозр секретар везе їх у Ніццу, нітрохи не побоюючись викриття. З мсьє Папополусом уже про все домовлено, і ті потрапляють до рук Мейсон лише в останню мить – саме вона передає їх греку. Загалом дуже ретельно продумана партія – ну а чого ж іще очікувати від гравця такого класу, як Маркіз?

– То ви справді хочете сказати, наче Річард Найтон – знаменитий злочинець, який займається своїм ремеслом уже не рік і не два?

Пуаро кивнув.

– Одна з найсильніших якостей джентльмена, знаного як Маркіз, – це його природна, харизматична манера триматися. Ви стали жертвою цих чар, мсьє ван Олдіне, коли взяли того секретарем після такого поверхового знайомства.

– Я ладен був би заприсягтися, що він і думати не смів полювати на цю посаду! – вигукнув мільйонер.

– Усе робилося дуже тонко – настільки тонко, що ввело в оману навіть чоловіка з таким колосальним знанням людей, як у вас.

– Я і його минулим поцікавився. Послужний список того хлопця був бездоганний.

– Так-так, це входило до запланованої комбінації. В іпостасі Річарда Найтона його біографія здавалась абсолютно незаплямованою. Гарне походження, хороші зв’язки, чесна служба під час війни і загалом начебто нічого підозрілого – та все ж коли я почав збирати інформацію про загадкового Маркіза, то в них знайшлося чимало спільного. Найтон розмовляв французькою, як рідною, і жив в Америці, Франції й Англії більш-менш у той самий час, коли там діяв Маркіз. Востаннє про нього чули, коли той спланував серію крадіжок коштовностей у Швейцарії – а ви якраз там і познайомилися зі своїм секретарем і причому точно в той самий час, коли вперше поповзли чутки, начебто ведуться перемовини щодо вашої купівлі знаменитих рубінів.

– Але навіщо вбивати? – гірко спитав ван Олдін. – Адже тямущий злодій, звісна річ, міг украсти ті камені й не стромляючи голови в зашморг?

Пуаро похитав головою.

– Це вже не перше забране життя на його рахунку. Він природжений убивця, а також свято вірить у те, що не слід залишати свідків: мертві-бо нічого не скажуть. Маркіз мав палку пристрасть до знаменитих, уславлених в історії самоцвітів. І вибудовував свій план дуже заздалегідь, влаштувавшись до вас секретарем і доручивши спільниці обійняти посаду служниці при вашій доньці, для якої, як він здогадався, й призначалися коштовності. А все ж, попри такий зрілий, ретельно продуманий намір, не зупинився перед тим, щоб спробувати скоротити собі шлях до мети, найнявши двійко апашів, які влаштували на вас засідку в Парижі в ніч купівлі рубінів. Це не спрацювало, і той, гадаю, навряд чи здивувався. Зате його основний план був, як йому уявлялося, цілковито надійним. Жодна мислима підозра не могла впасти на Річарда Найтона. Але, як усі видатні люди, – а Маркіз видатна людина, – він мав свої слабкості. А тому щиро закохався в міс Ґрей і, запідозривши, що та небайдужа до Дерека Кеттерінґа, не зміг утриматися від спокуси звалити цей злочин на нього, коли постала нагода. І ось тут, мсьє ван Олдіне, я скажу вам дещо дуже дивне. Міс Ґрей – жінка, нітрохи не схильна давати волю уяві, – все ж твердо переконана, що якось одного дня, в садах біля казино в Монте-Карло, відчула поруч себе незриму присутність вашої дочки – одразу ж після довгої розмови з Найтоном. Вона, за її словами, впевнена, що вбита відчайдушно намагалася сказати їй дещо – і тут її раптом осяяло: та намагалася повідомити, що вбивця – саме він і є! У той момент ця версія здавалась аж такою фантастичною, що міс Ґрей нікому не говорила про неї. Але була настільки переконана в її правдивості, що – попри всю позірну дикість – стала діяти, виходячи з неї: приймала Найтонові залицяння, вдаючи перед ним, що не сумнівається у провині Дерека Кеттерінґа.

– Просто містика якась… – видобув американець.

– Еге ж, це дуже дивно. Таке годі пояснити. О, до речі, є один нюанс, який неабияк мене спантеличував. Ваш секретар помітно шкутильгає: дається взнаки рана, отримана на війні. А от Маркіз не виявляв ані найменшої кульгавості. Ось де лежав камінь спотикання. Але міс Ленокс Темплін якось зауважила, що Найтон, скульгавівши, здивував хірурга, який опікувався ним у материному шпиталі. Це наводило на думку про симуляцію. Тож, бувши в Лондоні, я завітав до того лікаря й дізнався деякі медичні подробиці, які зміцнили мене в цій думці. А позавчора я згадав ім’я того хірурга в Найтоновій присутності. З його боку було б природно зазначити, що той лікував його під час війни, але він промовчав – і вже сама лише ця маленька деталь нарешті остаточно переконала мене у правильності моєї версії. А міс Ґрей до того ж передала мені газетну вирізку, яка сповіщала про те, що у шпиталі леді Темплін сталася крадіжка під час перебування там Найтона. Коли я написав їй із паризького «Ріцу», вона збагнула, що ми з нею йдемо по тому самому сліду. Моє розслідування в готелі зіткнулося з певними труднощами, але свого я досяг – отримав докази, що Ейда Мейсон прибула на ранок після злочину, а не напередодні ввечері.

Запала довга мовчанка, а відтак мільйонер простяг детективові через стіл свою руку.

– Гадаю, ви знаєте, що це значить для мене, мсьє Пуаро, – хрипко промовив він. – Уранці я пришлю вам чек, але жоден чек на світі не передасть моїх відчуттів із приводу вашої мені послуги. Ви варті своєї слави, мсьє Пуаро, тисячу разів варті.

Чоловічок, підвівшись, випнув груди.

– Я всього лише Еркюль Пуаро, – скромно видобув він, – але, за вашими ж словами, по-своєму не остання людина, як-от і ви сам не абихто. Тож я радий, ба навіть щасливий, що зміг прислужитися вам. А зараз піду-но я відновлювати сили після цієї поїздки. Гай-гай! Мій славний Жорж зараз не зі мною.

У вестибюлі готелю він натрапив на знайомого – превелебного мсьє Папополуса в супроводі своєї доньки Зії.

– Я думав, ви поїхали з Ніцци, мсьє Пуаро, – промурмотів грек, потискаючи