Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

процеси Петена й Лаваля, Ландрю[54] й Петіо[55] — це був би процес століття. За свій ганебний замах на Історію цей несосвітенний кретин дістав десять років, із яких відсидів сім, і тепер розгулює на свободі. До таких, як Буске, відчуваю найглибшу відразу, я зневажаю їх усім серцем, але досить лише подумати про те, яким безглуздим є це вбивство, про масштаби втрат, яких зазнали історики через цього ідіота, про викриття, яких не бракувало б під час процесу і які тепер безповоротно для нас утрачені, — і мене охоплює ненависть. Звісно, він убив не безневинного, але сам став могильником істини. Усе заради трьох хвилин слави в телевізорі! Яке жахливе, яке безглузде справдження ворголівського передбачення, та ще й посиленого вп’ятеро[56]! Моральне право вирішувати, чи заслуговує ця людина на життя, чи ні, мали тільки його жертви, живі й мертві, які потрапили до пазурів нацистів через таких людей, як він. Однак я переконаний, що вони б хотіли бачити Буске живим. Яке розчарування вони, мабуть, відчули, коли дізналися про це абсурдне вбивство! Мені осоружне суспільство, яке породжує таку поведінку й таких психів. «Мені не подобаються люди, байдужі до істини», — писав Пастернак. А ще гірше — ті виродки, які, хоч і байдужі до істини, однак активно їй заважають. Усі свої таємниці Буске забрав разом із собою в могилу… Але досить, від цих думок мені вже недобре.

Процес Буске міг би стати французьким еквівалентом процесу Айхмана в Єрусалимі[57].

203

Гаразд, поговорімо про щось інше! Я ось натрапив на спогади Гельмута Кнохена[58], якого Гайдріх під час свого візиту до Парижа призначив головою німецької поліції у Франції. Кнохен стверджує, що Гайдріх тоді поділився з ним однією думкою, якої доти нікому ще не казав. Це свідчення датоване… червнем 2000 року, п’ятдесят вісім років по тому!

Начебто Гайдріх йому сказав: «Війну виграти не вдасться, треба шукати компроміс і підписувати мирний договір, але, боюся, Гітлер цього не зможе визнати. Потрібно подумати над цим». Отже, Гайдріх розповідав про мирний договір у травні сорок другого року, ще до Сталінградської битви, коли Райх здавався могутнім як ніколи!

Кнохен убачає в цьому надзвичайну далекоглядність свого начальника, якого він вважав набагато розумнішим за інших нацистських високопосадовців. Він стверджує, що протектор Богемії та Моравії розглядав можливість скинути Гітлера, й на підставі цього пропонує оригінальну версію: вбивство Гайдріха було справою рук Черчилля, який у жодному разі не міг дозволити, щоб хтось позбавив його цілковитої перемоги саме над Гітлером. Одним словом, англійці підтримували чехів, адже боялися, щоб такий розважливий нацист, як Гайдріх, не скинув Гітлера й не врятував нацистський режим, пішовши на компроміс і підписавши мирний договір.

Підозрюю, що Кнохену просто була вигідна ця версія про участь у змові проти Гітлера, щоб применшити свою, куди реальнішу, роль у поліційному апараті Третього райху. Цілком імовірно, і через шістдесят років він сам уже щиро вірив у те, що розповідав. Я ж гадаю, що це байки. Утім, все-таки наводжу їх тут.

204

Я бачив на одному інтернет-форумі висловлювання читача, який переконаний, що Макс Ауе, герой книжки Джонатана Літтелла, правдивий персонаж, бо «Макс — дзеркало своєї епохи». Ба ні! Він видається правдивим (читачам, котрих легко ошукати), тому що він — дзеркало нашої епохи — епохи, коротко кажучи, нігілістичного постмодерну. Ні з чого не випливає, що цей персонаж є нацистом. Навпаки, Ауе вочевидь відмежовується від доктрини націонал-соціалізму, критикуючи її, і тому не можна сказати, що в його образі відображено шалений фанатизм, який панував у ті часи. З іншого боку, це відмежування, яке він демонструє, ця пересиченість усім, ці його постійні недуги, ця схильність до філософського розмірковування, ця аморальність, із якою він сам змирився, цей його понурий садизм і жахливе сексуальне невдоволення, що без упину гризе його зсередини… ну звісно ж! І як тільки я відразу не здогадався? Нараз мені все ясно: «Милостивиці» — це «Уельбек серед нацистів», усе дуже просто.

205

Здається, я починаю розуміти: я пишу інфрароман.

206

Я відчуваю: вирішальна мить наближається. «Мерседес» уже виїхав. Незабаром він буде тут. Празьке повітря насичене чимось, що проймає мене до кісток. На кожному повороті дороги немовби накреслена людська доля, далі ще одна, і ще одна. Я бачу голубів, що злітають із голови бронзового Яна Гуса, а позаду — найпрекрасніша декорація у світі, собор Тинської Богоматері, храм Діви Марії з двома чорними шпилястими вежами, той самий, поряд із яким мені щоразу хочеться впасти навколішки від захвату перед його величним і лиховісним сірим фасадом. Серце Праги б’ється в моїх грудях. Я чую дзенькіт трамваїв. Я бачу людей у сіро-зелених одностроях. Їхні кроки дзвінко відлунюють по бруківці. Я там, майже. Я мушу туди потрапити. Я мушу повернутися до Праги. Я повинен бути там, коли все станеться.

Я повинен описувати це там.

Я чую гуркіт двигуна чорного «мерседеса», машина мчить дорогою, яка звивається, наче змія. Я чую дихання Ґабчика, він, запнувши плащ, туго підперезаний, чекає на тротуарі. Я бачу Кубіша на протилежному боці й Вальчика, що стоїть на вершині пагорба. Я відчуваю гладеньку крижану поверхню дзеркальця в кишені Вальчикової куртки. Ще зарано, ще ні, už nie, noch nicht.

Ще ні.

Я відчуваю, як вітер шмагає в обличчя двох німців, що сидять у машині. Водій їде швидко — я знаю це достеменно, я тисячу разів читав свідчення, які це підтверджують, щодо цього можна не хвилюватися. «Мерседес» мчить щодуху, і та частина моєї уяви, та, якою я найбільше пишаюся, безгучно летить за машиною. Вітер забиває дух, двигун реве, а пасажир знай підганяє свого велетня-водія: «Schneller! Schneller!» Швидше, швидше — однак пасажирові невідомо, що час уже сповільнює свій біг. Невдовзі за поворотом хід життя завмре, і планета припинить обертатися тоді, коли зупиниться «мерседес».

Але не зараз. Я чудово знаю: ще зарано. Ще не все зроблено, не все сказано. Звісно, мені б хотілося відтягувати цю мить вічно, хоча водночас я всім своїм єством прагну до неї.

Словак, моравець і богемський чех також чекають, і я дорого заплатив би, щоб відчути те, що відчувають зараз вони. Та я занадто зіпсутий літературою. «Але в мені є щось таке страшне»[59], — каже Гамлет. Навіть у таку мить на думку мені спадають шекспірівські рядки. Нехай мені буде пробачено. Нехай вони мені пробачать. Усе це