Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

всіх повною, — я їй відказую. — І якщо ти ще хоч раз посмієш щось таке вкоїти, більше ти в мене не з’їси й черствого окрайця.

Отож коли вона знову з’явилася, я заявив їй, що коли вона ще раз спробує умовити Ділсі, матінка Ділсі вижене, Бена запроторить до Джексона, а сама з Квентіною виїде звідсіля. Хвильку вона дивилася на мене. Стояли ми далеченько від вуличного ліхтаря, тож я майже не бачив її обличчя, але відчував: дивиться на мене. Ще за нашого дитинства бувало, як вона розлютиться чогось, а зарадити нічим не може, то в неї починала підстрибувати горішня губа. Сіп та й сіп, і щоразу більше вискалюються зуби, а сама стоїть, стовп стовпом, ані жодним м’язом не здригнеться, а тільки губа все вище підскакує над тим вищиром. Але на те не сказала нічого. Тільки й зронила:

— Гаразд. А скільки?

— Ну, якщо один погляд у заднє віконце карети коштує сотню… — кажу я. Тож вона опісля помітно злагідніла, тільки один раз попрохала глянути на книжку з банківським рахунком.

— Я знаю, матінка їх отримує за спеціальним дозволом, — каже вона. — Але я хочу побачити банківський звіт. Хочу на власні очі переконатися, куди йдуть ці чеки.

— Це особиста справа матінки, — відповідаю їй. — Якщо ти вважаєш, що маєш певне право втручатися в її особисті справи, то я так і скажу їй: що, на твою думку, кошти за цими чеками незаконно присвоюються і ти вимагаєш перевірки рахунків, позаяк не довіряєш їй.

Мовчить і не зворухнеться. Тільки чую, як шепоче: «Проклинаю тебе! О, проклинаю! О, проклинаю!»

— Та говори вголос, — кажу їй. — Це ж ні для тебе, ні для мене не секрет, що ми одне про одного думаємо. Можливо, грошики хотіла б назад забрати? — так я їй кажу.

— Послухай, Джейсоне, — говорить вона. — Пообіцяй мені — тільки без брехень! Я за неї прошу. Не хочу перевіряти рахунки. Буде мало — більше надсилатиму щомісяця. Тільки пообіцяй мені, що вона… що їй… Це ж не тяжко. Часом щось їй треба. Будь ласкавіший з нею. Всякі дрібнички, яких я не можу їй дати, бо хто ж дозволить… Але ні, ти не зглянешся. Немає й не було в тобі ніколи ані краплі теплої крові. Послухай, — ще каже вона. — Якщо ти умовиш маму, щоб повернула її мені, я дам тобі тисячу доларів.

— Та де в тебе та тисяча? — не вірю я. — Це вже ти брешеш, я відчуваю.

— А таки я маю тисячу. Або ж матиму. Я можу роздобути.

— І я знаю, в який спосіб, — кажу. — У той самісінький, що й її доп’яла. А підросте — то й вона…

Тут я подумав, що зараз вона накинеться на мене з кулаками. Але за мить незрозуміло стало, що ж вона хоче зробити. Якусь хвилину вона була мов іграшка, яку затуго накрутили, й вона ось-ось розлетиться на шматочки.

— Ох, я просто шаленію, — каже. — Я божеволію! Не можу я забрати її. Втримати біля себе. І що я собі думаю… Джейсоне! — каже й за руку мене хапає. А руки в неї гарячі, мов жар. — Ти маєш пообіцяти, що дбатимеш про неї, що… Вона ж не чужа, а рідна тобі, небога твоя. Обіцяй, Джейсоне! Ти ж носиш батькове ім’я — невже ти думаєш, що мені довелося б просити його двічі? А чи навіть один раз?

— Що правда, то правда, — кажу я. — Таки лишив він мені дещо: ім’я своє. Ну, й чого ж ти хочеш від мене? — питаю. — Щоб купив фартух і коляску та й возився з нею? Хіба то я втягнув тебе в цю історію? — питаю. — Я й так багато чим важу в цій справі, не те що ти. От тобі втрачати нічого. Тож якщо ти сподіваєшся…

— Авжеж, — каже вона, та зненацька як засміється, хоча водночас і силкується стримати той сміх. — Авжеж. Мені втрачати нічого, — каже, й регоче, й руками рота затуляє. — Н-ні-нні-чч-ого! — насилу видавила.

— Ану, — кажу я, — припини галасувати!

— Я стар-раюсь, — каже, затуляючи рота руками. — О Боже мій, Боже!

— То я забираюся звідси, — кажу. — Бо ще побачать мене тут. А ти негайно їдь геть із міста, чуєш?

— Стривай! — говорить вона й хапає мене за руку. — Я вже перестала. Більш не буду. То обіцяєш, Джейсоне? — просить, а очима немов пропікає мені обличчя. — Обіцяєш? Матінка… ті гроші… якщо їй треба щось буде… Якщо я ще щось, додатково, надсилатиму тобі для неї, ти передаватимеш їй? Матінці не скажеш? Дбатимеш, щоб і в неї все було, як в інших дівчаток?

— Звісно, — запевняю. — Якщо ти добре поводитимешся і все робитимеш, як я скажу.

Коли це Ерл виходить із задньої кімнати, в капелюсі, й каже мені:

— Забіжу до Роджерса та й перехоплю щось. Здається, не буде нам сьогодні нагоди скочити додому на обід.

— А чого ж це не буде нам нагоди? — питаю його.

— А все через тих артистів, — пояснює він. — Сьогодні вони дають ще й денну виставу, й люди, що сюди наїхали, захочуть, ідучи на виставу, все потрібне у нас закупити. Тож ліпше нам сьогодні скочити на перекус до Роджерса.

— Ну що ж, — кажу я. — Якщо бажаєте труїти собі шлунок і робитися рабом свого бізнесу, то це ваша особиста справа.

— А ти, як я бачу, ніколи не станеш рабом хоч би й чийого бізнесу?

— Нізащо. А якщо й стану, то тільки рабом свого власного: «Джейсон Компсон і Ко».

Тож коли я потрапив до задньої кімнати й розпечатав листа, то здивувала мене лиш одна деталь: там був не чек, а лише переказ поштовий. Отак воно, сер. Не можна покладатися на жодну з них. І на які тільки ризики доводиться йти, рідній матері брехати, аби не довідалася, що та приїздить сюди щороку, а то й двічі на рік. І за все це отака тобі дяка. А вона придумає, чого доброго, і на пошту написати, щоб видавали не кому іншому, а тільки Квентіночці. Щоб отакій шмаркачці та п’ятдесят доларів — на! А я ж п’ятдесяти доларів не тримав у руці до двадцять одного року. Всі хлопці післяобід на гулі, а як субота, то й на цілий день, а я в крамниці спину гну. Отож я й кажу: як може хоч би й хто її вконтролювати, коли її мамуся нищечком тиць їй гроші, поза нашими спинами? Домівка, я їй кажу, в неї та ж сама, що й у тебе була, й виховання десь