Єва Басіста - Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста

Глава 17.1

Сама не тямлю, що кричу Липовському. Просто верещу. Він своїми безпідставними ревнощами сам довів до такого! Тому хай вигрібає!

Сиджу на краю ванної та плачу. Заливаюся слізьми, як чую, що Олександр голосно гупає вхідними дверми.

Це мене приводить до тями, мов хтось виливає відро холодної води на голову.  Я забираю руки від обличчя та застигаю.

Моментально вилітаю у коридор, а там до дверей. Він пішов… І куди?

Я переживаю шок. Хапаю клатч та нервово виймаю телефон. Паралельно на підлогу падає моя губна помада та котиться у сторону спальні. Плювати на неї. Набираю його. Гудки йдуть, але на третьому збиває. Це дуже погано…

Подумки кричу на себе - і додумалася робити істерику, але він все сам! Сам почав вигадувати, що я оченятками гралася з тим Олегом чи Олексієм. Навіть уже імені не пам'ятаю!

Але я мала мовчати. Він головний, а я лише дівка для втіх, яка за свої послуги запросила не маленьку суму.

Знову набираю Липовського, але холодний жіночий голос мені каже, що нині абонент із кимось розмовляє.

Я кидаю телефон на комод та заходжу до вітальні. Починаю роздратовано ходити колами. Що робити?

Заламую руки. Намагаюся заспокоїтися. Але це так марно. Я зараз у підвішеному стані. Поняття не маю коли повернеться Липовський, а тим паче який у нього буде настрій… Відчуваю, що в будь-якому випадку мені кінець.

Падаю на диван. Знову реву. Десь, напевно, годину рюмсаю, а коли виплакую, мабуть, річний запас сліз, то йду до ванної.

Дорогою, скидаю зі себе сукню та білизну, які жбурляю у кошик для брудного одягу. Залажу під теплу воду. Вона трішки знімає нервозність. Дає відчуття свіжості. Із обличчя змиває розтертий макіяж, а волосся звільняється від лаку.

У голові вуликом гуркотять погані сценарії, які розповідають, що буде, коли Олександр з'явиться на порозі. Рано чи пізно він прийде та щось станеться. У гіршому - розрив, а в кращому - просто секс. І, мабуть, жорсткий та егоїстичний. Без усіляких там пестощів.

Утім схиляюся до першого варіанту, і що мені робити, коли він піде ним? Я не знаю.

Ще скаже "відробляти", але не з ним у ліжку, а закине до якогось борделю, де я стану справжньою повією, а не тільки на його словах.

Вимикаю душ. Зі світлих локонів, що пахнуть шампунем із яблуком, капотить вода. Десь хвилину стою непорушно, а потім відгортаю шторку та ступаю на світлий килимок. Витираюся рожевим рушником, а далі накидаю на себе чорний халатик.

Дивлюся у своє відображення. Вже не така зарюмсана, але очі червоні, мов у пацюка.

Раптово до вух залазить сторонній звук. Це вхідні двері. Я моментально вибігаю на коридор. Там Липовський. Він скидає взуття.

Моментально починаю просити вибачення за свою нерозумну поведінку. Беру всю провину на себе, що я дуринда та взагалі мої істерики не треба брати до уваги, але він мене не слухає. У відповідь тицяє мені пакет. Я його беру та замовкаю.

Нічого не розумію, а далі помічаю в іншій руці кошик для переноски тварин, звідки на мене дивляться великі чорні оченятка.

- І це твоє, - дає мені.

Я і це схоплюю, а пакет ставлю поряд.

- Ти хотіла собаку - бався.

- Дякую, - бурмочу та відмикаю коробку. Мені на руки одразу залазить вгодоване та злегка незграбне цуценя. І якщо не помиляюся - німецька вівчарка.

Яке ж воно миле, що зараз не можу підібрати слів. Таке гарненьке, що не описати.

Я завжди хотіла завести собаку, але спочатку бабуся не дозволяла, бо вона не дуже любила тварин. А далі думала, що після університету знайду домашнього улюбленця, а коли закінчила навчання, то обставини якось вибили з голови цю думку.

Гладжу гарненьке створіння, яке має блискучу чорну шерсть зі світло коричневими плямами.

Дивлюся на Липовського, а він на мене. Чоловік не злий, але сказати, що має добрий настрій, язик не повертається.

- Я сподіваюся, що більше не станеш зачинятися у ванній? - морозно запитує.

- Не буду…

- Це добре. Заглянь ще в інший пакет.

Поки я цим займаюся, то Олександр йде до кухні, а потім до вітальні. Бачу в пакеті відро морозива… та маленьку коробку. Беру останню вільною рукою та розумію, що це щось коштовне. Це вказує назва, написана червоними літерами.

Йду на кухню. Кладу цуценя собі на коліна та відчиняю. Там лежить підвіска у вигляді серця. Це, здається, топаз вставлений у золоту оправу. Вона додатково прикрашена блискучими камінцями, які підкреслюють блакить головного мінералу.

Липовський все виконав із того, що я верещала. Якось бентежно та всередині все стискається від цього. Я такого навіть близько неочікувала. Він серйозно?

Беру до рук прикрасу та застигаю на декілька секунд, а коли попускає, то кладу на місце та розумію, що треба закинути морозиво до холодильника, а цуценя…

Розвертаю його до себе. Лупає на мене чорними очима. Мабуть, треба щось йому дати їсти.

Не знаю чи роблю правильно, але наливаю в тарілку молока, яке перед цим трішки нагріваю, та даю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍