Дарина Міс, Уля Сер - Контракт на любов, Дарина Міс, Уля Сер

Він розбив серце тоді, і зараз трощить його далі. Робить це повільно, але так болісно. 

— Тоді чому? — запитує спокійно, підіймаючи важкий погляд. Наче бажає залізти в голову мою, аби знайти там відповіді. 

— Що чому? Говори без загадок будь ласка, — прошу спокійно, адже сваритись я зовсім не маю бажання. 

— Чому ти приховала від мене дитину? 

В цю секунду все в моїй голові склалось. Ось що мої батьки сказали йому. Про мого... нашого малюка. Навіщо? Я тільки оправилась і зараз знову розмова про це.

Я опустила голову стараючись стримати біль та сльози, але це було надто важко.

Біль знову душила мене, як і тоді. В той день, коли я покидала це кляте місце. Коли залишала тут все своє життя. 

Втікала з думкою про те, що дитина зцілить мене. Але її забрали! Залишили мене не просто з розбитим серцем… я втратила себе. 

Денис

Я чекав на відповідь, але вона не надто поспішала її надати. 

Опустила голову, ховаючись не лише від мене, а й від цілого світу. Не бажала бути видимою. Але я не міг терпіти. 

— Дивись мені в очі, Емі, — торкаюсь її підборіддя та піднімаю голову. Вона дивиться на мене очима повних сліз та болю. — Емі? Не мовчи, бо, клянусь, я ледве стримую себе. 

— Ти не хотів її, — тихо, монотонно та з розчаруванням відповідає мені моє беззахисне кошеня. — Пам'ятаєш, після розставання я приходила до тебе. Говорила про дітей, і ти сказав, що радий що у тебе немає дитини від мене. Мені стало так боляче і гидко водночас. Я вирішила, що виховаю її сама, але не дам їй відчувати ненависть рідного батька, — кожне її слово злить мене ще дужче. 

— Ти порівняла просте питання з реальним життям? — гиркаю, від чого Емілія знову опускає голову. — Чорт, Емі. Вона не лише твоя. 

— Що ти хочеш почути? Я хотіла розповісти, але ти відштовхнув. Моїй дитині не потрібен батько, який ненавидітиме, — шипить, але сльози продовжують омивати обличчя. 

— Ти знову вирішила все сама. Спочатку розбила серце, а потім приховала дитину, — спокійно відповідаю, вдивляючись в обличчя. — Де наша дитина!

— Будь ласка, — вона хитає головою, і опускає її додолу. Тихі схлипи ехом розносяться по кімнаті. 

Вона підіймає очі і просто не може стримати, видно, що її і розриває зсередини.

— Після розмови, я вирішила покинути місто зі своїм малюком, і поїхати до батьків. Але місто вирішило відпустити лише мене. Це була кара за мої гріхи, — тремтячий голос промовляє ці слова, а моє серце, здається, перестає битись. У голову лізуть різні думки, але я стараюсь їх всіх відкидати.

— Де вона? — знову запитую. 

— Виїжджаючи з міста, машина, якою ми їхали, потрапила у ДТП. Водій загинув відразу, я досі пам'ятаю, як його закривавлене тіло витягали з авто. Дивно, що на мені було лише кілька царапин, але натомість... Найбільша рана залишилась на моєму серці, коли лікарі сказали, що я втратила свою дитину, — опускаю голову, і просто неможу прийняти все те, що почув. 

Я міг бути батьком, прямо зараз. Я міг тримати свого малюка на руках прямо зараз. Я міг обіймати, цілувати, вдихати аромат прямо зараз. Та я вибрав втрату, злість, та ненависть.

Я винен у всьому, що проживаю зараз. Це моя плата за помилки, які я чинив. 

— Я винна у смерті невинного янголятка. Я вбила свою дитину, навіть не давши їй побачити цей світ. Я так сильно полюбила її в момент, коли дізналась про неї, — кожне її слово, наче розпечене лезо. 

За її слізьми вже важко зрозуміти, що вона каже, але ця біль... Я відчуваю біль в кожному слові. Кожен видих наповнений криком відчаю. 

Вона надто довго стримувалась, а я надто довго чекав на неї. В цей момент зникли будь-які образи. Якби не кохала, якби я їй був не потрібен вона б не намагалась розказати... Я все зіпсував... Знову...

— Емі... — я просто пригортаю її до себе, і даю волю для їх сліз. Це те, що їй потрібно зараз. Просто обійми, відчуття підтримки та розуміння... І це те, що точно потрібно зараз мені... Обійми. Але лише її обійми...

В цю мить здалось, що час зупинився. Вона саме та людина, яка постійно змушує мене дивуватися. Дивуватися тому, як в такому маленькому тілі може поміщатись гонорова, горда та водночас тендітна та ніжна дівчинка. Саме цим вона і покорила мене, така її особливість.

Наша дитина…

У нас була дитина. Плід нашого з нею кохання. Справжнього. Чомусь тепер не сумніваюсь в цьому. 

— Ті слова були сказані не мною. Це говорила моя злість та ненависть. Я дуже хотів щоб саме ти стала матір'ю моїх дітей. Ти надзвичайна жінка, і я був впевнений що ти будеш прекрасною мамою, — промовяю ці слова, відчуваючи як очі наповнюються слізьми. 

Емілія

Бути зараз в обіймах Дениса щось просто неймовірно дивне, але таке рідне відчуття. Я боялась зізнатися завжди, але я так по ньому сумувала. Мені не вистачало ось цього, просто його обіймів, без слів, без нічого. Він знав, відчував коли вони мені дійсно потрібні. 

І прямо зараз, після того, як між нами не лишилось жодних секретів і недомовок я відчуваю себе вільною. 

— Вибач мені, — промовляю тихо, але впевнено. Я завжди відчувала, що все що сталося лише моя вина. Він не винен, що покохав саме мене.

— За що? — запитує, залишаючи поцілунок на скроні. Це так дивно. 

— За все. За всі образи, за нашого малюка, за нас. Вибач, що покохав саме мене тоді. Добре, що змінив свій вибір, і зрозумів помилку, — шепочу, а серце пропускає удари. Б’ється так, наче готове випригнути з грудей. 

— Який вибір, Емі? Ти інколи стаєш також дурненькою.

— І як це розуміти, цікаво? — підіймаю голову і витираю сльози, як лились моїми щоками. 

— Ти так нічого і не зрозуміла. В моєму житті завжди була ти, і до цього часу нічого не змінилось. Зовсім. Ти як увійшла в моє серце, так в ньому і досі є. До тебе нікого не було, і після точно нікого не буде, — промовляє Денис, торкаючись щоки своєю долонею.