Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

У залі відчувалася атмосфера нетерпимості, що підігрівалася збудженими вигуками та свистом. Глибоко втягнувши повітря дівчина змусила себе зробити крок на подіум. Здається, з її появою захоплення гостей досягло найвищої позначки. Мить і зловила схвалення Сизого. Схоже, він дійсно не прогадав. Впевнений у собі насолоджувався тим, що творилося.

— Бачу-бачу, ваш захват! — підстьобуючи, вигукнув ведучий. — Але на превеликий жаль, така Королева в нас у єдиному екземплярі та дістанеться єдиному з вас. Давайте не будемо мучити один одного в очікуванні й вирішимо, хто виявиться цим щасливчиком.

Усього один. Рита готова посперечатися, будь така можливість, Сизий продав її всім і одночасно, тільки б наваритися і не упустити прибуток. Але судячи з поглядів розпусних чоловіків Батя в будь-якому випадку отримає гарні гроші.

— Отже, наша холодна й незворушна зовні, але гаряча і пристрасна для обраного — Королева і її початкова ціна… — оглядаючи натовп, прикидаючи здатність розщедритися, аукціоніст запропонував: — Сто тисяч гривень.

Заплющивши очі Маргарита хмикнула. Сто тисяч. Серйозно. З огляду на те, що ціна за попередню дівчину ледь сягала позначки в п’ятдесят. Гроші, які їй і не снилися. Батя зробив високу ставку. Цікаво, вона, справді, стільки коштує? Дійсно, виправдовує початковий естімейт? Невже зовнішня оболонка настільки гарна, що не шкода так спустошити кишені?..

— Сто двадцять тисяч! — майже відразу почувся впевнений вигук із натовпу.

Маргарита навіть не спробувала розгледіти, хто цей розумник.

— Сто п’ятдесят! — без зайвих роздумів.

— Сто шістдесят!

— Сто сімдесят!

— Двісті! — самовпевнений вигук змусив Риту мимоволі здригнутися. Голос здався знайомим.

Насупившись, оглянула зал, намагаючись розібрати, хто є його власником.

— Двісті тисяч, панове! — вирішив втрутитися аукціоніст і показати, що поки головний, а базарний торг тут недоречний, — Неймовірно! Хто дасть більше?

Серед присутніх пронісся спантеличений гул, який не встиг канути в тиші, коли почулося нахабне:

— Двісті п’ятдесят!

Цікаво, вони, взагалі, усвідомлюють, що на подібні гроші можна жити не один рік?

— Двісті вісімдесят! — уже знайомий голос.

Рита спробувала згадати, де його чула, сподіваюсь побачити володаря. Але вже зараз підсвідомість вперто повторювала, що нічого хорошого в разі придбання ним не передбачається.

— Триста!

Маргариті вдалося зловити очима фігуру відчайдушного. Уся самовпевненість і зухвалість відбивалася в одній позі. Склавши руки на грудях чоловік глузливо дивився на сцену. Холодний крижаний погляд похмурих очей, який назавжди закарбується у свідомості. Пізніше Рита неодноразово згадуватиме цю, першу зустріч, у спробах зрозуміти, чому саме вона?..

Одинцова прикинула, що раніше ніколи не бачила цього чоловіка. І точно він ніколи не входив у число її постійних, або випадкових клієнтів. Такого вона запам’ятала б.

— Триста двадцять! — зі скрипом на зубах вигукнув знайомий голос, і Маргарита побачила його.

Хребтом миттєво пронісся неприємний холодок, залишаючи тремтіння, що дрібними мурашками поширювалося тілом. Відчувала себе не живим товаром — річчю. Дорогою і нікчемною, з якою можна творити, що завгодно. У цей момент повністю усвідомила, що значили слова Сизого перед аукціоном. Там стояв найстрашніший її кошмар — жахливий звір у людській подобі, до певного часу невідомий. Перший клієнт, після якого вона залишилася ледь жива.

Перед очима страшні картинки минулого… Чорні щілинки очей… Величезна рука, якою з розмаху била обличчя. Жалюгідні спроби опору. Мерзенна незручна метушня негідника. Й удари один за іншим. Господи, невже знову доведеться це пережити? Невже знову потрапить у руки нікчемної подоби чоловіка? Здавалося, готова до будь-чого. Але не до цього…

— Триста двадцять тисяч, панове! — відгукнувся ведучий, — Невже ніхто не хоче дати більше? Невже наша Королева не варта більшого?..

— Триста п’ятдесят! — обриваючи чоловіка на півслова втрутився суперник звіра. Той самий, з колючими очима.

— Триста п’ятдесят тисяч! Може, хтось готовий дати ще більше? — з натяком дивлячись на розпусника.

Маргарита молилася про одне — щоб у нього не вистачило ні коштів, ні бажання придбати її. Хто завгодно — лише не ця тварина. Вона згодна на жалюгідного дідугана. Згодна на незнайомця, що холодить душу та кров.

— Чотириста! — виставляючи напоказ перевагу вигукнув виродок.

Зал заполонила тиша. Стихали шарудіння і зітхання. Усі вичікувально і з подивом розглядали Одинцову та сміливців, готових викинути такі гроші за одну ніч.

— Чотириста тисяч від пана Латуніна! — нарешті, зауважив аукціоніст, — Невже ніхто не дасть більше?

Відповіддю послужила тиша. Нервово заковтнувши, Рита із силою стиснула долоні в кулаки, впиваючись нігтями в шкіру, і огледіла приміщення. З благанням мимоволі затрималася на незнайомцеві, який, очевидно, вирішив, що вивалювати суму понад триста п’ятдесят тисяч за неї недоцільно. Не могла його звинуватити в цьому, проте… Дуже не хотіла на сьогоднішню ніч знову опинитися в путах аморального чоловіка.