Алекса Адлер - Їхня кохана лялька, Алекса Адлер

17.2

Женя

 

− Чарпатчхе обіцяє показати, де тримають Шоа-дара. І може там на місці відвернути увагу сачхісів, так з її слів називаються викрадачі. Але вона має умову, – доповідаю я Са-ардові після того, як сама ретельно випитала у своєї невидимої співрозмовниці, як саме вона може допомогти та що просить натомість.

Змій старший слухає мене мовчки, не прибираючи шолома. Тому обличчя його я не бачу й оцінити реакцію не можу.

− Яку умову? – уточнює рівним тоном.

− Чарпатчхе просить забрати її з цієї планети та доставити додому до її родини. Ці сачхіси викрали її разом із кількома нижчими представниками її раси, і утримують тут силою, змушуючи сканувати їм надра, знаходити поклади мінералів і виводити на поверхню жили дорогоцінних металів.

− Виводити на поверхню? − недовірливо уточнює на-агар.

− Вона так сказала, − знизую плечима. – І ще натякнула, що її рід не залишиться у боргу та допоможе вам знайти те, що ви шукаєте.

− Он як? – тон Са-арда досі ніяк не читається. – С-с-спитай, чи згодна вона вступити в ментальний контакт зі мною особисто?

«Ти згодна?» − звертаюся я вже до своєї невидимої співрозмовниці, яка, напевно, чула всю нашу розмову.

Власне, напевно, саме в цьому й криється причина граничної стриманості Са-Арда. Він явно не поспішає демонструвати рівень своєї зацікавленості нашій несподіваній союзниці.

«Так. Якщо він присягнеться, що не намагатиметься зламати мій розум», − чую у відповідь і передаю її слова на агару.

− Згоден. Якщо отримаю натомість таку ж клятву.

У цьому моя функція посередника у тому переговорах майже вичерпує себе. Далі Са-ард домовляється з Чарпатчхе – так представилася мені моя нова невидима знайома – напряму. Мабуть, цілком успішно, бо незабаром я спостерігаю на екранах, як його джет стрімко змінює курс, забираючи на північний схід від місця зникнення Шоа-дара. Безпілотники ледве встигають за ним.

− Ж-шеня с-с-скидаю тобі координати, вивчи локацію, − командує він мені. − Всі результати одразу перекидай на мене.

І я поспішно вводжу отримані від нього дані, спрямовуючи всі сканери корабля та супутніх пристроїв на потрібну місцевість. Дію практично не замислюючись, щоб не збивати вкладені в мою пам'ять алгоритми. Як любить говорити моя мама, спитай сороконіжку, як вона йде, і та заплутається у своїх ногах. Так і тут. Чим більше я перейматимуся питаннями, як це все працює, тим більше почну сумніватися. Це я ще вчора з'ясувала, коли готувала за на-агарськими рецептами. Тож зараз просто відпускаю себе.

Потім думатиму і досліджуватиму свої нові можливості, зараз на це немає часу. Зараз я маю діяти швидко і без сумнівів.

− Переводь безпілотники в режим енергоощадження, максимально зменшуй коливання двигунів і знижуй швидкість, вводь наступні параметри дослідження... − надходять нові команди. І мої пальці відразу приймаються слухняно пурхати моніторами.

Краєм ока я помічаю, що сам Са-ард виробляє зі своїм джетом ті самі маніпуляції.

Наскільки я розумію суть того, що відбувається, ми переходимо на інші частоти, практично на максимальній межі чутливості приладів, і робимо його мінішатл та всі наші засоби стеження максимально невидимими. Судячи з усього, Чарпатчхе поділилася інформацією, як цього досягти.

Задана локація цілком очікувано виявляється гористою. І поки Са-ард мчить туди на зменшених оборотах, я беруся ретельно вивчати місцевість. Ці скелі явно старші за ті, які мені вже доводилося тут бачити. Немов спиляні часом ікла шкіряться в загрозливому вискалі. На екрани поступово починають надходити дані з корабельних сканерів, дозволяючи побачити безліч внутрішніх ходів глибоко в надрах цих гір. Наче це мурашник якийсь. Проте чим глибше, тим розмитішим стає зображення. Про що я, звичайно ж, одразу доповідаю Са-арду.

− Бачу парочку виходів із печер зовні, − повідомляю, направляючи один із безпілотників ближче. – Ці отвори не виглядають досить великими, щоб у них влетіти.

− Ти маєш-ш-ш рацію. Джет доведеться залиш-ш-шити ззовні, − погоджується на агар. − Будь уважна, доповідай, як тільки засічеш-ш-ш перші викривлення. І відразу прибирай все звідти.

Викривлення? Він про ті завади, які ми спостерігали перед зникненням Шоа-дара?

Щойно встигаю про це подумати, як по одному з екранів пробігає повільна, ніби загальмована хвиля.

− Є, апарат джі ту два два шість, − скрикую, одразу відводячи цей самий безпілотник убік і розвертаючи його назад.

− Координати?

Я механічно зачитую потрібні йому дані, паралельно ретельно стежачи за іншими. Незабаром хвилю спотворень ловлять ще три дрони, і їх я теж прибираю із зони ураження, попередньо повідомивши Са-арда.

− Гаразд. Стеж за околицями. Я йду на посадку.

− Слухаюсь, капітане, − хмикаю нервово, намагаючись не думати про те, на яку небезпеку він себе наражає зараз.

Десь там, у цих невивчених печерах невідомі та дуже небезпечні істоти тримають у полоні Шоа-дара, можливо катують його, завдають болю. Са-ард правий, не можна зволікати.

− Будьте обережні, − шепочу, спостерігаючи як він спрямовує джет до невеликого плато, прихованого між насипами піщаних з червоними прожилками валунів.

− Не с-с-сумнівайся, буду, Ж-шеня, − хмикає змій старший. − З цієї миті на зв'язок виходь тільки в крайньому разі.

Здійснивши посадку, на-агар глушить усі системи мінішатла, тому незабаром я втрачаю можливість спостерігати за ним зблизька. Зате здалеку, наблизивши зображення одного з дронів, можу побачити, як він залишає джет і той практично відразу зливається з навколишнім простором, повністю мімікрувавши.

На мій подив, бронекостюм Са-арда теж змінює колір, з чорного на коричнево-червоний. І через кілька секунд я вже практично не можу розрізнити на-агара, що блискавкою прямує до найближчого входу в печери.

Від хвилювання мене знову починає трусити. Поки я могла чимось допомогти і була зайнята справою, поки відчувала себе корисною, мені було набагато легше. А тепер мені залишається тільки чекати, дивлячись, що діється на поверхні.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍