Джулія Рейвен - (не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен

Розділ 21

Запах лимонного ароматизатора хімією обпікав ніс. Він змішувався з запорошеним запахом паперу, фарби і пудрово-солодких парфумів, чия власниця вже чотири години поспіль складала карту реклами. 

Рекламне агентство "Махаон", чия власна реклама вже всім набила оскому синьоволосою дівчинкою, намальованою в стилі японських мультиків, серед своїх конкурентів лідирувало величезною кількістю філій по всій країні.

Адміністратор ательє Алла, звісно, недвозначно натякала на телебачення, але, знаючи Сашу, Борис не хотів витрачатися на рекламу, яку його кохана все одно не побачить. Олександра якщо і вмикає телевізор, то тільки для того, щоб подивитися який-небудь фільм за передплатою на онлайн-кінотеатрі. Але навіть це відбувається вкрай рідко. Зовсім інша справа білборди. Скільки разів під час прогулянки Борис ловив Сашу на розгляданні величезних банерів, слухав її коментарі щодо якості та змісту. Якось навіть запропонував їй самій зайнятися рекламою, але дівчина на це лише весело розсміялася, сказавши, що краще буде кітелі кроїти, ніж малювати у фотошопі мікрохвильовки. Саме тому Таларські й обрав саме такий спосіб донести їй про своє кохання.

— То які саме міста на півдні ви хочете? — менеджерка з бейджем "Ксенія" перевела погляд з монітора на Бориса. — Запоріжжя?

— Це вже більше схід. А я хочу саме південь.

— Але там реклама краще йде.

— А це взагалі до чого?

Борис шумно зітхнув. Знати б точно, куди поїхала його ненаглядна. Де взагалі живе ця Маша? Спроби відшукати кінці закінчилися провалом. Про Машку, молоду коханку нині покійного Петра Рябцева, було ще менше інформації, ніж про Олександру. На всі запити Бориса пошуковик видавав рандомних жінок. Про неї не було ні слова навіть на сайтах корпорації, яку та успадкувала. Ні фотографій, ні контактів, ні сторінок у соціальних мережах. Точніше, акаунти, можливо, й були, але знайти людину серед мільйонів, не знаючи ні обличчя, ні прізвища, ні віку, було просто не реально.

Навіть прозорливий Іван Онисимович не міг сказати нічого путнього, окрім того, що начебто її нинішнього чоловіка звуть Артем, що не несло абсолютно ніякої інформації. І це при тому, що за чутками, Петро коханку не ховав. Не приховував, але ніхто нічого про неї не знає. Але ж так не може бути. Хтось же оформляв спадщину, корпорація ж не старий батьківський гараж. Напевно, у Марії були якісь друзі, родичі. Адже чимось вона займалася. Неможливо повірити в те, що Рябцев віддав усі свої статки недотепі і ледарці без освіти. Тим паче, Саша з нею в добрих стосунках, а вона не стане водитися з відходами суспільства.

—  Ксенія, — Борис кинув погляд на бейдж, — давайте так, зараз обговоримо макет і частину міст. А коли в мене з'явиться точніша інформація, закінчимо з картою.

— Добре-добре, — підхопила змучена Ксенія. — Я зараз запрошу нашу художницю.

З художницею розмова вийшла короткою, але дуже продуктивною. Стандартний банер блідо-рожевого кольору з назвою ательє, коротким повідомленням про майбутній показ і з фотографією Саші. Можна було б, звісно, використати вензелі і робити рекламу в улюблених Олександрою відтінках коричневого, але такі кольори зливатимуться з сірою реальністю, а Борис хотів навпаки, привернути якомога більше очей. Це корисно і для ательє коханої, і для його стосунків теж. Принаймні в друге хотілося вірити всією душею.

Але все одно головною проблемою залишалося те, що Борис абсолютно не знав, де зараз Саша, і де шукати інформацію про Марію. Розпитувати в ательє не мало сенсу, навряд чи там хтось щось знає, а якщо дізнається, то Саша явно не зрадіє. Інтернет йому однозначно не помічник, розпитувати у знайомих - ідея паршива та сумнівна. Ніхто зі знайомих, до кого Борис міг би підійти з таким делікатним питанням, про Рябцева, крім загальновідомих фактів, сказати не міг. А до тих, хто міг би пролити світло на його особисте життя, на кривій козі не під'їхати.

Очевидно, Петро так завзято охороняв свої кордони, що жоден цікавий ніс журналіста не унюхав пряного запаху грандіозного скандалу. Або хтось гарненько постарався вичистити глобальну мережу від найменших зачіпок про цю парочку.

Приїхавши в офіс, Борис отримав звіт від секретаря про бронювання квитків у бізнес-класі на завтра, забрав папку з документами в юриста, клятвено пообіцявши подивитися договори днями. Після чого замовив обід і закрився у себе в кабінеті. Їхати додому не мало сенсу. По-перше, порожні вечори, в яких не було Саші, його пригнічували, а по-друге, зранку все одно треба було встигнути зробити купу справ. Добре б ще сумку зібрати на кілька днів, щоб в одному одязі не ходити Прагою. Пересилюючи лінь, Борис зателефонував домробітниці, попросив скласти два комплекти одягу і "всяке там мильно-рильне".

— Вранці секретар заїде, забере, — сказав він їй і скинув виклик.

Про те, що варто було б попередити нещасну дівчину, яку останні кілька тижнів Таларські безсовісно завантажував роботою, яка не входила до її посадових обов'язків, він згадав тільки тоді, коли вона боязко постукала у двері, щоб попередити про закінчення робочого дня.

— Так-так, звісно, іди. Тільки Нін, — Борис сів за стіл і швидко написав свою адресу на клаптику паперу, - можеш уранці з'їздити до мене додому, забрати сумку?

Дівчина взяла в руки аркуш, пробігла очима по кривих рядках.

— Це де?

— У центрі. За медичною академією.

— А-а-а-а! — зраділа Ніна. — Це де "Степовий Вітер" був?

— Що? — не зрозумів Борис.

— Ну друкарня. Я там працювала. Пам'ятаєте, я розповідала?

Ні чорта Таларські не пам'ятав. Ніну на роботу приймав Руслан, Борис навіть її резюме не бачив. Вони й розмовляли за весь час щонайбільше години дві в сукупності.

— Не пам'ятаю, — похитав головою він. — А чого пішла?

— Так закрилася ж. Власниця від коханця спадщину отримала, замутила з нашим оператором, усе швидко продали і поїхали. Ви хіба не чули цю історію?

Борис знизав плечима, нагородивши її довгим багатозначним поглядом. З чого б йому чути і запам'ятовувати якісь містечкові скандальчики безіменних шарашок. Але Ніна мабуть захотіла поділитися болем. Або просто не зрозуміла його безмовного натяку. Вона сіла на вільний стілець і почала розповідати нічим не примітну біографію цієї нікчемної друкарні. Про якогось оператора Артема Мирецького, любителя погріти постіль дорослим тіткам, який після того, як якась Сєрова — судячи з усього, власниця, отримала спадок, переметнувся до неї. Про Сєрову, що довгі роки прикидалася нормальною, а сама теж із якоюсь шишкою мутила, причому довгі роки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍