Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

– Ти що, не розумієш? – він почав діставати із сумки досить великі кольорові камені трикутної форми. Здавалася, що хтось довго полірував їх, так блищали їхні грані на сонці.

– Ти помреш заради великої справи. Ця країна перестане бути купкою жалюгідних боягузів. Ми станемо імперією, що поглине всіх!

Я сіла на підлогу, яка виявилася приємно прохолодною.

– Вибачте, якщо не розділяю ваш захват. – відповіла похмуро.

Якщо до цього моменту, я на щось сподівалася, то зараз, надія згасла. Кайдани з Ортензію не давали мені використати магію.  В мене в академії виходив призов, хоч і слабкий, та все ж щось.

– О, вибачаю! – він відірвався від розкладання каміння – А ти знаєш, що саме твій батько знайшов цей спосіб отримати силу? Яка іронія? Правда? Нас тоді було багато, однодумців. Але саме він знайшов древні трактати й хроніки, так я і дізнався про все це. Одна-дві людські магічки на рік нічого не могли змінити. Ми вбивали небагато. А от ритуал у храмі, зовсім інше. – він махнув рукою в сторону жертовника.

Я глянула на мага.

– Ви брешете!

– Ні, чиста правда, клянусь! Твій батько теж вважав, що влада повинна належати нам. З твоєю матір'ю познайомився саме для того, щоб принести її в жертву.

– Я вам не вірю!

– Можеш не вірити. – він дістав із сумки той самий кинджал, що я бачила на малюнку.

– Просто замість того, щоб її вбити він втюкався в неї та втік. Як же довго довелось тебе шукати, чорт забирай! Росс не був ідіотом. Хто б міг подумати, що він залишить тебе з цим ні нащо не здатним світляком.

– І де ж ваші однодумці? Щось не бачу їх тут? – спитала ущипливо.

– Ааа, ти просто погано дивишся! Думаєш просто так людинкам не дають нормально навчатися в академії? Чи може, ти бачила слідчих, які рвалися розслідувати викрадення та вбивства людських магічок?  Чи, може, думаєш всі задоволені нашим бездіяльним жирним королем та його сім’єю, що тільки те й робить, що витрачає гроші? Ні, люба моя, сам я б не впорався.

Схопивши мене за ліву руку, він почав вирізати на ній невідому мені руну. Я закусила губу намагаючись не кричати, лезо буквально обпікало шкіру.

– Не сіпайся, інакше доведеться починати спочатку.

Закінчивши він засунув кинджал собі за пояс і підвів мене до першого чорного каменю.

– Стаєш на коліна, вклоняєшся каменю, а потім кладеш на нього ліву руку, зрозуміла?

Я просто кивнула.

Зробила, як він сказав. Коли торкнулася каменю, то він неначе пив мою кров, а потім запалав чорним вогнем.

Червоний, зелений, синій, я не звертала увагу, з кожним новим каменем, сил в мене залишалося все менше. Нарешті, я закінчила, навіть встати сил не було.

Навколо почувся дивний шелест і шурхіт. Підняла очі й побачила, що із піску виростають потворні фігури чудовиськ, вони шипіли та ковзали лапами, але вдертися до храму не намагалися. Поступово їх ставало більше і більше. Так, що куди не глянь, навколо нас коливалося море чудовиськ.

– Що? Що це? Чому вони тут?

– Не бійся, сюди вони не посміють зайти, але їх приваблює магія, та ще й така. Вставай і залізай на жертовник.

Цей приказ видався мені таким абсурдним, що я розсміялася. В дитинстві я читала книжку про відьму, яка їла дітей, то вона так само казала дітям залазити в піч.

– Чого ти регочеш? Ти що, ненормальна?

Це розсмішило мене ще більше, цей маг-напівкомаха хоче захопити світ, а ненормальна я, виходить.

Він схопив мене на руки й поклав на мармурову плиту.

Прив’язавши мої ноги до невеличких різних виступів, він, знявши з мене кайдани, те саме зробив з руками.

– Ну, що ж, от і все, прощавай Ельвіро.

Маг дістав кинджал і високо заніс його наді мною. Губи його ворушилися, якщо це можна було назвати губами. Очі прикриті тонкими майже прозорими повіками. Він трохи гойдався зі сторони в сторону, наче увійшов в якийсь транс.

І тут повітря навколо завібрувало, чудовисько зупинилося й зашипіло.

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно