Настуся Соловейко - Берегиня, Настуся Соловейко

Мені кортіло спитати, що сталося з його лицем, та я боялась питати, хтозна, може він мене скалічить, чи щось гірше?

Наче читаючи мої думки, він продовжував:

– Моє миле обличчя – це лише мала плата за силу, яка в мене тепер є. Але думаю, ти не дурна, і можеш здогадатися звідки взялись перші чудовиська пустелі, ну? Чи не можеш?

Давай так, якщо відповіси правильно, принесу тобі яблуко, якщо ні, відгризу палець, – і він покрутився навколо себе наспівуючи – палець відгризу-зу-зу-зу!

Я випустила з рук сир і сховала їх за спину. Та він зовсім без клепки!

– Ну ж бо, думай!

– Та звідки мені знати?!

– Значить, палець тобі не потрібен? – він хижо витріщився на мене й облизнувся.

– Добре, добре! Можливо, вони були магами, колись, давно.

– Неправильна відповідь, дорогенька! – підскочив до клітки та простягнув до мене руку з довжелезними пазурами, я відскочила і закричала.

– Що злякалася? Та ти не бійся, з'їм тебе після ритуалу! Поки що, можеш жити з усіма пальцями! – він відступив.

– А правильна відповідь – люди. Перші чудовиська, люба моя, були людьми, всі вони отримали дар магії від джерела, але кожен хотів дар іншого і заздрив. Тож, деякі поверталися до джерела знову і знову, аж допоки тіло не витримувало й мутувало.

– То, ви теж комусь заздрите? – випалила я.

– Я? Ні, звичайно. Я всього лиш хочу вести нашу країну до справжньої величі, а магів до їх істинної суті! Навіщо вбивати тих, хто може стати ідеальною зброєю? Навіщо відгороджуватися стіною, коли можна їх підкорити? Тоді в нас буде армія здатна стерти з лиця землі всіх, хто не згоден! Навіщо нам якісь там ельфи? Вони вважають себе вищими, сильнішими за нас! З якого дива?! А люди? Кому вони потрібні? Пусті нікчеми! Перетворившись на монстрів, нарешті, принесуть користь.

Я закрила рота рукою, щоб не закричати.

Він просто божевільний!

Знов підійшовши до клітки, він просунув руку між ґрат, за мить на долоні з'явилося велике, блискуче, червоне яблуко.

– Бери, Ельвіро!

Я не здвинулася з міста.

– Ну ж бо, бери. Рахую до трьох, один, два…

Я підскочила ближче та вихопила яблуко, і знов відбігла назад.

– Ось бачиш – не такий вже я і монстр!

Він повернувся до мене спиною і пішов геть.

Я все ще тримала яблуко в руці, коли відчула, що щось по ній повзе. Жбурнула фрукт на підлогу, та замість нього навколо мене розповзались величезні жуки, павуки й комахи.

Від противного шарудіння маленьких лапок, сироти повиступали на шкірі. Всі вони повзли до мене й забившись у кут я голосно закричала.

Десь з глибини печер до мене долетів сміх і все зникло.

Мене трясло. Хотілося пити. Не кажучи вже про туалет. Роззирнувшись побачила якесь старе відро. Що ж, вибору нема.

Почувши звуки кроків, дістала каблук з під сінника. Судячи зі слів цієї потвори, чекати мені вже не довго, однак, я просто так не здамся. Краще взагалі вмерти тут!

Я не помилилася, наступного разу він прийшов до мене й відчинив клітку, в руках тримав кайдани з ціпком.

– Давай, виходь, і без дурниць! Магія твоя мені не страшна, та і нікому взагалі. Це просто профілактика. – маг підняв кайдани трохи вище.

Повільно, ховаючи шпичак каблука у складках розірваної спідниці, піднялася та пішла до нього. Нога ще трохи боліла, але не так сильно.

– Давай, підійди до мене. Скоріше! Що ти плетешся?!

Тільки б вийшло, повторювала про себе, він був приблизно одного зросту з Себастіаном, тож, єдине справді уразливе місце куди я можу дістати – шия. Чим ближче я підходила, тим більше в мене тряслись руки.

– Давай сюди руку! – він різко схопив мене за ліву руку притягуючи ближче до себе і саме в цей момент я розмахнулася та вдарила каблуком у шию, вклавши у цей удар всю свою силу.

Каблук прошив шкіру і глибоко увійшов у плоть, чорна кров бризнула фонтаном.

– Ах ти тварюка! – закричав він, випустивши мою руку, і намагаючись витягнути з шиї мою нехитру зброю.

Я кинулася вглиб печер.

Двері були відкриті. Я проскочила в них і захлопнула за собою. В коридорах тьмяно світили магічні ліхтарі, куди не глянь – купа дверей. Кинулася до самої дальньої, це виявилася велика простора кімната, схожа на бібліотеку, просто переді мною майоріло вікно. Серце підскочило від радості. Ось він, вихід! Я вже відкривала його, коли хвилею чорної сили мене відкинуло до стіни.

– А ти спритна! – просипів маг, притискаючи руку до рани, і риючись у шухляді столу. Знайшовши якусь баночку, влив її вміст собі у пащу.

– Так набагато краще, – рана на шиї затягнулася просто у мене на очах, глянув на мене – можна б було переламати тобі за це всі кістки в тілі, та я не буду.

Він підняв мене на ноги й тряхнув так, що я клацнула зубами.

– Сміливість це добре, більше сил дістанеться мені, – монстр застібнув на мені кайдани й смикнув за ланцюг – ходімо!

Я покульгала слідом.

– Зараз ми перенесемося, будеш сіпатися, зроблю боляче. Ти зрозуміла?

Він знов трухнув мене.

– Відповідай!

– Зрозуміла! – проричала крізь зуби. Мені хотілося виколупати йому ті кляті комашині очі, вчепитися в лице.

Він стиснув мої плечі, гострі пазури розрізали тканину сукні й впилися у шкіру.

Живіт скрутило від болю, мене знов сіпнуло і я впала на гарячий пісок.

– Де ми? В тому самому храмі з малюнку? То де ж він? Тут нічого нема! –крикнула роззирнувшись.

Маг широко посміхнувся, схопив мою ліву руку й різонув кігтем долоню. Кров закапала на пісок.

Спершу нічого не відбувалося, а потім просто перед нами задзвеніло повітря і з під землі виросли три височенні колони. Пісок під ногами перетворився на мармурну підлогу, у центрі висився трикутний жертовник.

– Ось, бачиш, кров не водиця! Можливо, в тебе не багато сили, втім, твоя кров – це ключ.

– Оце так радість! – розсерджено гаркнула.