Майкл Крайтон - Загублений світ

обмочилися. Деякі відійшли в хащі, кинувши гнізда. Вони були схвильовані, але залишалися осторонь.

— Тепер пішли, — сказав Доджсон.

Кінг підійшов до найближчого гнізда і аж крекнув, піднявши яйце. Він ледь міг охопити його руками. Майязаври заґелґотали на нього, але ніхто з дорослих не рушив уперед. Потім до гнізда підійшов Базелтон, взяв яйце і пішов слідом за Кінгом до машини.

Доджсон відступав назад, наставивши коробку на дорослих. На краю галявини він вимкнув звук.

Майязаври відразу ж повернулися, голосно ґелґочучи. Але щойно дорослі підійшли до гнізд, вони, здавалося, забули, що відбулося. За кілька секунд вони припинили ґелґотати і почали кидати траву на яйця. Вони не звернули уваги на Доджсона, коли той залишив галявину і рушив назад звіриною стежкою.

«Дурні звірі», — подумав Доджсон, йдучи до машини. Базелтон та Кінг вмощували яйця у пінопластові контейнери, ретельно підганяючи під них упаковку. Обидва посміхалися, наче діти.

— Це було дивовижно!

— Чудово! Фантастично!

— Що я вам казав? — відповів Доджсон. — Це дуже легко. — Він глянув на годинник. — 3 таким темпом ми завершимо все менш ніж за чотири години.

Він сів за кермо і увімкнув двигун. Базелтон сів на заднє сидіння. Юнг вмостився на пасажирському сидінні і дістав мапу. — Наступне гніздо, — мовив Доджсон.

Схованка на висоті

— Кажу ж тобі, все нормально, — роздратовано сказав Левін. Він спітнів у задушливому повітрі під алюмінієвим дахом схованки. — Глянь, він навіть шкіру не розірвав. — Він простягнув руку. Там було червоне півколо, що залишилося від зубів компі.

Едді, який стояв позаду нього, сказав:

— Так, добре, але ж вухо в тебе трохи кровоточить.

— Я нічого не відчуваю. Там не може бути проблем.

— Ні, там нічого поганого, — сказав Едді, відкриваючи аптечку. — Але я б краще промив це місце.

— А я, — відповів Левін, — краще продовжу спостереження. Динозаври були трохи більше ніж за чверть милі від нього, і він міг добре їх роздивитися. У нерухомому полудневому повітрі він чув їхнє дихання.

Або принаймні міг би чути, якби цей парубок залишив його самого.

— Слухай, — сказав йому Левін. — Я знаю, що я тут роблю. Ти прийшов в кінці дуже цікавого й успішного експерименту. Насправді я кликав динозаврів до себе, імітуючи їхній крик.

— Кликав до себе? — повторив Едді.

— Так. Саме це і потягнуло їх до лісу в першу чергу. Тому я думаю, що мені зараз навряд чи потрібна твоя допомога…

— Річ у тім, — перебив його Едді,— що в тебе на вусі трохи динозаврячого лайна і пара маленьких укусів. Я просто все це зараз промию. — Він просочив марлевий тампон дезінфікуючим засобом. — Можливо, трохи пектиме.

— Мені байдуже, я… Ой!

— Не рухайся, — застеріг Едді.— Це займе лише секунду.

— Це абсолютно необов’язково.

— Якщо ти просто постоїш спокійно, я все зроблю. — Він показав марлю. Левін побачив коричневу та слабеньку червону смуги. Як він і підозрював, травма була незначною. Він торкнувся вуха. Воно зовсім не боліло.

Левін краєчком ока глянув на рівнину, поки Едді запаковував аптечку.

— Боже, як тут спекотно, — сказав Едді.

— Так, — відповів Левін, знизуючи плечима.

— Сара Гардінг приїхала і я думаю, вони забрали її до трейлера. Ти не хочеш зараз повернутися?

— Не уявляю навіщо, — буркнув Левін.

— Я просто подумав, може, ти привітатися захочеш або щось таке, — мовив Едді.

— В мене тут робота, — відказав Левін і, відвернувшись, підніс бінокль до очей.

— Отже, — сказав Едді,— ти не хочеш повертатися?

— І не мрій, — сказав Левін, вдивляючись у бінокль. — Навіть за мільйон років. Навіть за шістдесят п’ять мільйонів.

Трейлер

Келлі Кертіс прислухалася до хлюпотіння води у душі. Вона не могла в це повірити. Вона дивилася на брудний одяг, недбало кинутий на ліжко. Шорти та сорочка з короткими рукавами кольору хакі.

Справжній одяг Сари Гардінг.

Вона не могла нічого з собою вдіяти. Келлі простягнула руку і торкнулася його. Вона помітила, наскільки зношена й потерта тканина. Ґудзики колись відірвалися і були пришиті назад. Біля кишені були якісь червонуваті сліди і вона подумала, що це, мабуть, старі плями крові. Вона простягла руку і торкнулася тканини…

— Келлі?

Це Сара Гардінг озвалася до неї з душа.

«Вона запам’ятала моє ім’я!».

— Так? — сказала Келлі голосом, який тремтів від хвилювання.

— Тут є якийсь шампунь?

— Я подивлюся, докторе Гардінг, — сказала Келлі, поспішно відчиняючи шухляди. Чоловіки пішли у сусідній відсік, залишивши її наодинці з Сарою, доки та милася. Келлі відчайдушно шукала, відчиняючи та з гуркотом зачиняючи шухляди.

— Слухай, — гукнула Сара, — нічого страшного, якщо ти нічого не знайдеш.

— Я шукаю…

— А є якась рідина для миття посуду?

Келлі зупинилася. Біля мийки стояла зелена пластикова пляшка.

— Так, докторе Гардінг, але…

— Дай мені її. Це та сама фігня. Мені байдуже. — Вона простягла руку крізь завісу. Келлі передала їй пляшку. — А звуть мене Сара.

— Добре, докторе Гардінг.

— Сара.

— Добре, Capo.

Сара Гардінг була звичайною людиною. Дуже неформальною і нормальною.

Зачарована, Келлі сіла на стілець на кухні і стала чекати, гойдаючи ногами, раптом доктору Гардінг — тобто Сарі — буде ще щось потрібно. Вона слухала, як Сара наспівує: «Я вимию цього чоловіка зі свого волосся…».[24] За кілька секунд, душ вимкнувся і її рука потяглася по рушник. І вона вийшла, загорнувшись у нього.

Сара провела пальцями по своєму короткому волоссю, яке, схоже, було єдиним свідченням її уваги до зовнішнього вигляду.

— Отак краще. Матінко моя, та це просто шикарний трейлер. Док справді зробив величезну роботу. Так, — сказала вона. — Тут чудово.

Вона посміхнулася, глянувши на Келлі.

— Скільки тобі років, Келлі?

— Тринадцять.

— Це який, восьмий клас?

— Сьомий.

— Сьомий клас, — задумливо повторила Сара.

Келлі сказала:

— Доктор Малкольм залишив для вас деякий одяг. Він сказав, що це може вам підійти. — Вона вказала на чисті шорти та футболку.

— Чиї це?

— Мабуть, Едді.

Сара роздивилася їх.

— Може, й підійдуть. — Вона взяла їх і пішла до спальні перевдягатися. — Що ти збираєшся робити, коли виростеш? — спитала вона Келлі.

— Ще не знаю, — відповіла Келлі.

— Дуже гарна відповідь.

— Правда? — Мама Келлі завжди підштовхувала її влаштуватися десь на неповну ставку, щоб вирішити, що вона буде робити далі зі своїм життям.

— Так, — відповіла Сара. — Жодна розумна людина не знає, чим хоче займатися у житті, доки їй не виповниться більше двадцяти або тридцяти.

— О.

— Що тобі подобається вивчати?

— Ну, насправді я люблю математику, — відповіла Келлі трохи винуватим голосом.

Мабуть, Сара вловила її тон, тому що спитала:

— А що не так з математикою?

— Ну, дівчатам вона не дуже добре дається. Ви