Жиль Легардіньє - Остерігайтеся котів

це нагадало йому нашу першу вечерю. Навчена досвідом, перевірила мій водонагрівач і вимкнула все, що нам не знадобиться, навіть телефон. Ніщо не має нам завадити. У нас є про що поговорити, я обов'язково мушу поставити йому питання, які мене мучать, і він не піде, поки не відповість. Від цього залежить наше майбутнє, особливо моє.

Він зробив зусилля, щоб поголитися, і одягнув гарну сорочку. Коли зайшов, то зупинився, щоб роззирнутися.

— Здається, минула вічність, відколи я тут був.

«Лише попроси — і я дам тобі ключ».

Він веде далі:

— У мене навіть не було часу зайнятися твоїм вінчестером. Ти на мене не ображаєшся?

— Це не так важливо, у тебе купа інших справ.

«Як-от викрасти плани або вирахувати, якою вентиляційною трубою пробиратися в музей Дебрей…»

Він готовий допомогти мені накрити стіл, але я змушую його сісти:

— Ти ледь тримаєшся на ногах. Дозволь мені самій.

«У тебе такий знесилений вигляд, що я готова запропонувати допомогти тобі здійснити задум. Можу нести сумки…»

Він цікавиться, що нового в моїх батьків, запитує про Ксав'є та інших. Потім про мою роботу в пекарні. У нього талант змусити мене говорити, тоді як сам мовчить.

Я навіть не певна, що ця стратегія свідома. Думаю, він так поводиться з усіма. Захищає себе. Я б хотіла подарувати йому щось інше.

Оскільки апетит у нього ніякий, вечеря тривав недовго. У нього очі світяться через лихоманку. До цієї миті він вів розмову так, щоб вона не торкалася його особисто. Мені потрібно переходити в наступ:

— Твоя хвороба не надто заважає роботі?

— Нічого катастрофічного. Я тільки переніс зустрічі.

— Нічого термінового?

— Ні, мені пощастило.

— У тебе буде відпустка до кінця року?

— Я ще не знаю. А в тебе?

«Чудова реакція, але я не потраплю в пастку».

— Ні. Можливо, на кілька днів.

Я атакую далі:

— Ти поїдеш на свята побачитися із сім'єю?

— Ще два місяці, у мене є час. А в тебе є новини щодо квартири мадам Рудан?

«Упертий віслюк».

— Справа в нотаріуса. Вона зробила мені гарний подарунок.

Стрілки на годиннику крутяться. Я мушу поговорити з ним, перш ніж вовк повернеться до свого лігва. Він уже, мабуть, усвідомив, що я не дозволю змінювати тему розмови. Дивлюся просто йому у вічі:

— Ріку, якщо в тебе є якісь проблеми, то ти можеш поділитися зі мною.

У нього вирвався нервовий сміх. Вразлива тема.

— Моєю єдиною проблемою є цей чортів грип, і ти вже мені дуже допомагаєш.

— Я не це маю на увазі.

Я не можу витримати його погляд. І опускаю очі:

— Не знаю, чи тобі відомо, але ти дуже важливий для мене.

— Дякую, Жулі, ти для мене теж багато важиш.

— Я не хочу, щоб із тобою щось сталося…

— Будь певна, зі мною все буде гаразд.

— Якщо з тобою щось відбувається, навіть те, про що важко говорити, знай, що я готова тебе вислухати…

Він дивно дивиться на мене, напружується. Я його знаю. Він готовий замкнутися. Міцно стискає губи. Мені страшно, але я не можу відступитися.

— Ріку, ми всі припускаємося дурниць чи ставимо неможливі цілі…

Його погляд насторожується.

— Жулі, що ти намагаєшся мені сказати?

У нього холодний голос.

— Я хочу лише допомогти тобі, Ріку, нічого більше.

— Дуже мило з твого боку, і я справді ціную все, що ти для мене робиш, але запевняю, усе гаразд.

— Я б хотіла, щоб між нами не було жодних таємниць. Мені було би приємно, якби ти мені достатньо довіряв, щоб звіритися в усьому, що тебе непокоїть.

Він відвертається. Ховає обличчя. Коли він знову на мене дивиться, це більше не той Рік, якого я знаю. Це незнайомець, який стріляє в противника, прагне захистити своє найдорожче.

Чи потрібно вести далі? Як побороти незручність, яка розділяє нас? Мабуть, він здогадався, що мені щось відомо. Він, безперечно, боїться. Потрібно його підбадьорити, але в мене нема ні сили, ні способу. Я ледь не плачу. Усе, що спадає мені на думку, — це взяти його за руку. Він не реагує.

— Ріку, я не хочу втратити тебе. Усе, чого я прагну, — це жити з тобою, і не важливо, яке життя ти для нас обереш. Я не хочу тебе засуджувати й ніколи не перешкоджатиму тобі, але благаю: розкажи, що тебе настільки бентежить.

Він стримується, але я відчуваю, що всередині в нього все кипить. Зовсім не на таку реакцію я чекала, але вже надто пізно. Рік нервово схоплює виделку, наче зброю, якою хоче скористатися. Подумавши трішки, звертає до мене свій погляд і каже:

— Жулі, я дуже тебе кохаю, але я піду. Думаю, що нам краще не бачитися деякий час. Я зателефоную тобі. Дякую за вечерю.

Він виходить із квартири. Звук зачинених дверей справляє на мене ефект пострілу рушниці просто в серце.

Дев’ятнадцяте жовтня, двадцять три по двадцять першій — я мертва.

68

Ніч, трішки холодно. Я стою на балконі квартири Жерома і дивлюся на вогні нічного міста. Дурна ідея перестрибнути через перила промайнула в голові, але я вже уявляю, якого прочухана дасть мені мадам Рудан, коли я з'явлюся в раю. Не зовсім упевнена, що туди потраплю, особливо, якщо котам із їхніми дев’ятьма життями буде що сказати. Свято розлучення Жерома триває на повну. Думаю, що дехто з одинаків піде сьогодні додому в парі. Жером спілкується зі своєю першою дружиною. Їм весело разом. Буде смішно, якщо вони знову зійдуться… Дивлюся на них крізь засклені двері. І також помічаю там моє послання долі: дивного типа з головою білки. Він говорить із милою, коротко підстриженою дівчиною. Мабуть, знову цікавиться, що такого найбожевільнішого вона утнула у своєму житті. Напевно, змінила зачіску. А можливо, щось серйозніше.

Якщо він знову мене запитає, то я знаю, що відповісти: найшаленішим учинком було налаштувати проти себе чоловіка, якого я кохаю. Ще кілька годин тому в нас були всі шанси. Він міг запропонувати мені втекти разом із ним. Ми могли віддатися почуттям, які, можливо, поділяли. У мене було досить часу, щоб відмовити його від пограбування й не влаштовувати допит. Але все пропало.

Довіра — це основа всього. Потрібно було йому довіряти, дозволити розкрити свої карти, як він цього хотів, і не пхати носа в його справи. Якщо сьогодні ввечері Жером організує конкурс «Міс Невдаха», я впевнена, що виграю перший приз. Втратити Ріка — що могло бути гіршим? Я ніколи не зможу забути, як