Шарлотта Бронте - Учитель

ледь вловимий шелест — майже нечутні кроки вперед-назад у кімнаті. Я стояв мов зачарований, і ще зачарованішим став, коли увагу мого напруженого слуху привернув голос — дуже тихий — який вимовляв слова, призначені лише для себе, а це свідчило про те, що декламатор у кімнаті сам: так може промовляти самотність у пустелі чи одинокість у холі покинутого будинку:

Мій сину, досі тільки раз

Чужий в печері був,

Аж доки в лихоліття час,

Про нас Господь забув.

З боліт Бьюлі у ранах брів

Чужинець у село,

Раптово голову підвів —

Все вітром замело.

В Чевйоті бачить — вихор, пил

Від злих кровопролить,

З Вайтлоу — постріли щосил,

Це люта смерть летить!

То була старовинна шотландська балада; потім вона обірвалася й настала пауза; далі зазвучав ще один віршований уривок — французькою; якщо його переказати англійською, то зміст був такий:

Я слухала уважно і без руху,

Що він казав; цікаво стало так,

Аж захотілось — водномить, щодуху

Йому принести тисячі віддяк.

Стояти так — слухняно, небайдуже —

Так легко зараз! Праця — не наруга!

І досить тільки погляду, мій друже,

Щоб відновились сили у подруги!

Довкола — сотні учнів, всі безликі,

У лінощах єдині та гордині,

Та вказує на помилки великі

Лише мені, лише мені єдиній.

Всім пробачає огріхи довкола,

Мене ж він сварить, шпетить, дорікає,

Хоч ледарів довкола ціла школа,

Лише мені помилок не прощає.

Хай інші пухнуть з лінощів достоту —

Йому байдуже! Болем серце крає

Той факт: я схиблю — він насварить всоте

І гнів його вогненно запалає…

Якийсь шурхіт почувся в сусідній кімнаті: було б недобре, якби мене застали за підслуховуванням. Поквапно постукавши, я ще швидше зайшов. Френсіс була прямо переді мною — вона міряла кроками кімнату, але ходу перервав мій прихід. З нею були лише Сутінки та спокійне, червонясте Полум’я каміна: саме з цими двома сестрами — Темрявою та Світлом — вона й розмовляла мовою поезії, коли я увійшов. У перших строфах я впізнав голос сера Вальтера Скотта — чужий і далекий для неї звук, який звучав, наче луна в горах; а другий вірш, зважаючи на його стиль та зміст, був мовою її власного серця. Обличчя Френсіс було серйозним, вираз — зосередженим; і тіні усмішки не зауважив у її погляді, коли вона поглянула на мене — так, ніби щойно пробудилася від мрій і не відразу повернулася в дійсність; охайним був її одяг, волосся — гладко зачесаним, порядок панував і в тихій кімнатці; але що спільного мали задумливий погляд дівчини, її серйозна впевненість у собі, схильність до роздумів й, можливо, натхнення з любов’ю? «Нічого», — такою була відповідь сумного, спокійного личка; воно ніби промовляло:

«Я мушу виховувати в собі стійкість духу й черпати силу в поезії; перше слугуватиме мені опорою в житті; в другій знайду розраду. Людські пристрасті не для мене; так само, як і ніжні почуття.»

Багато жінок думає так. І Френсіс — якби була такою самотньою, якою себе вважала — нічим не відрізнялась би від тисячі інших жінок. Погляньте на породу суворих і правильних старих дів — підвид, який усі зневажають — вони з юності виховувалися на максималістських уявленнях про смиренність та терплячість. Багато хто з них схиблений на цій суворій дієті й усякчас дбає про самоконтроль, котрий постійно залишається їх головною турботою й урешті-решт поглинає найкраще та найлюдяніше в їхніх натурах; помирають вони зразками самообмеження, і значною мірою складаються з багатьох кісток, обтягнутих пергаментом. І лише патологоанатоми зможуть сказати, чи було в кістяку такої висохлої старої діви серце — й чи воно таке ж, як у люблячої дружини або гордої матусі. Чи ж може воно бути таким? Насправді не знаю, але схильний сумніватися у цьому.

Я увійшов, привітався з Френсіс і сів. Певно, в кріслі, яке вибрав для себе, щойно сиділа вона — бо стояло воно поруч зі столиком, де лежали папери і стояв ящичок з письмовим приладдям. Не знаю, чи відразу вона мене впізнала, але тепер це нарешті відбулося; це вчувалось у її голосі, лагідному і спокійному. Я не виказав запалу, й вона перейняла мою манеру, не виявивши здивування. Ми зустрілися так, як завжди — вчитель та учениця — і більше ніхто. Я почав перебирати папери; Френсіс, послужлива й спостережлива, вийшла в іншу кімнату, принесла свічку, запалила її і поставила переді мною; запнула на вікні занавіски, підкинувши свіжого вугілля в яскраве полум’я, підсунула друге крісло до столу та сіла праворуч мене. Аркушик, що лежав на столі зверху, був перекладом англійською твору якогось серйозного французького автора, але під ним був листочок з віршами — його я й узяв. Френсіс трохи підвелась і зробила рух, щоб забрати папірець, кажучи, що то дурничка — просто переписані вірші. Я поклав край її спротиву з рішучістю, проти якої, я знав, вона не могла довго боронитись; але цього разу її пальці міцно вчепилися в аркушик. Я спокійно їх розчепив, вони розслабилися, й Френсіс негайно відсмикнула руку; моя рука несамохіть рвонулась услід, але я стримав порив. Перша сторінка була заповнена рядками, які я підслухав; друга була, судячи зі змісту, не так авторськими переживаннями, як радше передбаченням майбутнього розвитку подій.

Таким чином автор уникав самозакоханості, давав волю уяві й задовольняв серце. Я наводжу знову цю сторінку в перекладі, й він майже дослівний; отож:

«Коли хвороба прикувала мене до ліжка, відчув він прикрість, бо учениця не могла коритися його сталевій волі; одного разу його прикликали до ложа, де я боролася з болем — я почула, як він, схиливши голову, сказав: «О, Боже, вона повинна жити!» — і відчула, як його рука легенько стиснула мою; хотіла якось я йому подати знаки, що притомна, але не в силі була ані сказати це, ані порухатися; й відчула у собі лише Надію та Любові силу — і те, що почалась їх зцілювальна дія; і щойно він полишив ту кімнату, як серце трепетне полинуло услід за ним, щоб