Шарлотта Бронте - Учитель

розуму на моєму. Від спілкування з такими живими душами, як у Віктора Ванденгутена, характери на кшталт мого відчувають заспокоєння, схоже на дію бальзаму.

Наступних два тижні були періодом різноманітних змін; моє існування у цей час нагадувало небо в осінню ніч, коли особливо часто падають метеори та зірки. Надії і страхи, очікування й розчарування спадали блискучими потоками із зеніту до горизонту, але всі вони були швидкоплинні, й за кожним з них наставала темрява. Месьє Ванденгутен щиро мені допомагав; він скерував мене у кілька місць і сам робив спроби закріпити їх за мною; але протягом тривалого часу всі його клопотання та рекомендації були даремними — або двері зачиняли прямо перед моїм носом, або ж інший кандидат, який заходив за хвилину до мене, зводив нанівець усі мої подальші кроки. Збуджений, палаючи, мов у лихоманці, я все ж не розчаровувався, й хоча поразка змінювалася поразкою, кожна з них лише загартовувала мою волю. Забувши про перебірливість, я подолав стриманість і відкинув гордість: прохав, наполягав, скандалив, надокучав. Але Фортуна допомагає тим, хто стукає навіть у зачинені двері. Завдяки наполегливості про мене дізналися; через настирливість мене помітили; про мене розпитували; батьки колишніх учнів, які знали про мене від своїх дітей, почули, що про мене говорять як про талановитого вчителя і самі підхопили це слово — вимовлене випадково, його передавали з вуст в уста, й зрештою воно досягло вух тих, до кого зазвичай чутки не доходять. Одного ранку, в розпал кризи, коли я використав свій останній шанс і не знав, що робити далі — сидячи на ліжку, похмуро і майже з відчаєм розмірковував про стан справ — Фортуна зглянулась наді мною, з фамільярністю старої знайомої кивнула, хоча й не пам’ятаю, щоб зустрічався з нею раніше — і подарувала мені нагороду.

У другу декаду жовтня 18… року я отримав місце вчителя англійської мови в усіх класах … коледжу в Брюсселі із зарплатою три тисячі франків per annum і запевнення, що зможу заробляти ще стільки ж — завдяки своїй репутації та популярності — приватними уроками. В офіційному повідомленні, яке містило цю інформацію, йшлося також, що саме думка месьє Ванденгутена, negotiant,[237] схилила шальки терезів на мою користь.

Щойно прочитавши повідомлення, я негайно поспішив до месьє Ванденгутена, тицьнув папір йому під ніс, і коли він ретельно ознайомився з його змістом, я схопив його за руки і почав дякувати йому, не стримуючи емоцій. Мої гарячі слова та схвильований жест зворушили зазвичай спокійного голландця. Він сказав, що щасливий і радий, бо зміг прислужитися мені, але не зробив нічого, аби заслужити таку палку подяку. Адже не витратив ані сантима — хіба що черкнув кілька слів на аркушикові паперу.

І я знову йому повторив:

— Ви зробили мене щасливим — саме так, як я й хотів — я не надто гостро відчуваю зобов’язаність вам за дароване вашою рукою і не маю потреби уникати вас, хоча ви зробили мені послугу; віднині ви повинні долучити мене до кола своїх близьких друзів, бо я часто шукатиму вашого товариства.

— Ainsi soit-іl,[238] — такою була його відповідь, підкріплена добродушною посмішкою. І я пішов геть із відблиском цієї посмішки в душі.

Глава XXIII

Коли я повернувся до свого помешкання, була вже друга година, і мій обід, принесений із сусіднього готелю, парував на столі; я сів із наміром поїсти — але якби замість відварної яловичини з квасолею на тарілці були глиняні черепки та бите скло, навряд би це помітив, бо апетит геть полишив мене. Не бажаючи споглядати їжу, яку неспроможний їсти, я відставив її на буфет і роздратовано запитав себе:

«Ну і чим зайнятися до вечора?» — адже до шостої мені нічого було робити на Нотр-Дам-о-Неж, бо її жителька (а в моєму розумінні там мешкала лише вона одна) до того часу зайнята на роботі. З другої до шостої я гуляв вулицями Брюсселя та міряв кроками власну кімнату, жодного разу не присівши. Залишавсь у своїй кімнаті, коли врешті пробило омріяну годину, вимив обличчя та спітнілі руки і поглянув на себе у дзеркало — щоки мої пашіли, очі палали, однак риси були спокійні й урівноважені. Швидко спустившись сходами та вийшовши на вулицю, я радо зауважив присмерк, що огортав хмари; такі сутінки були для мене вдалим прикриттям; свіжість пізньої осені, війнувши північно-західним вітром, зустріла мене приємною прохолодою. Однак я помітив, що багатьом перехожим було холодно, бо жінки, яких проминав, мерзлякувато кутались у шалі, а пальта чоловіків були застібнуті на всі ґудзики.

Коли ми буваємо насправді щасливими? Чи ж був щасливий я тоді? Ні — бо нав’язливий страх, що все наростав, мучив мене з тієї самої хвилини, відколи я отримав хороші новини. Як там Френсіс? Адже від часу нашої останньої зустрічі минуло два з половиною місяці — й півтора, відколи я мав від неї звістку. Я відповів на її листа короткою запискою — дружньою, але безпристрасною — в якій не містилося й натяку на наше подальше листування або зустріч. Саме в той час мій човен завис на гребені хвилі Долі, тож я не знав, на яку мілину потужний вал жбурне його, й тоді не матиму жодного права пов’язати її долю зі своєю навіть найтоншою ниткою; якщо моєму вітрильникові судилося розбитись об скелі чи бути викинутим на піщану мілину, я не хотів, щоб інше судно розбилося разом з моїм. Але півтора місяця — термін немалий: чи з нею й досі все гаразд? Чи ж не праві були мудреці, коли казали, що земне щастя не знає вищої точки? Чи смів я думати, що тепер лише піввулиці відділяє мене від повної чаші задоволення, а порив вітру з моря сповіщає, що тепер ось-ось я попливу прямо в рай?

Я був уже коло дверей; увійшов до будинку; піднявся сходами; в коридорі було тихо і пусто; всі двері зачинені; я поглянув на охайний зелений килимок перед дверима — він лежав на місці.

— Це обнадіює! — сказав собі й підійшов ближче. — Але мені слід заспокоїтися: не буду ж вриватись у квартиру і влаштовувати сцену! — й, неохоче сповільнюючи кроки, зупинився перед килимком.

«Але чому так тихо? Чи ж удома вона? Чи є там хто-небудь?» — запитав я сам себе.

Мені відповів дзенькіт — ніби вуглинки випали з каміна; легенький рух — наче в ньому помішали жаринки, і