Шарлотта Бронте - Учитель

висловити мовчазну подяку. Коли по довгім часі я знову зайняла своє робоче місце в класі — що довгенько було порожнім — нечаста на його обличчі усмішка торкнула його риси; заняття закінчилися; й сигнал початок ігор сповістив; а він, проходячи повз мене, на мить спинився й лагідно сказав: «О, Джейн, до завтра вільні ви від тих докучливих занять й суворих правил — сьогодні ж я не хочу більше бачити бліде це личко в школі: знайдіть собі в тінистому саду місцину — подалі від суєти майданчика для ігор: де сонце лагідне й повітря запашне — і залишайтесь там, допоки я вас не закличу. Приємний й довгий пообідній час провела я в зеленому житлі — у тиші та спокої, ще й наодинці з бджілками, квітками і птахами. Коли ж почула голос вчителя, котрий гукав мені з вікна: «О, Джейн!» — зайшла, весела, на поклик відгукнувшись, у заклопотаний той дім. У холі він ходив туди-сюди; і зупинився, мене узрівши; суворе його чоло розгладилось, і звів на мене він запалі очі: «Тепер уже не така бліда, — промовив стиха. — Ідіть уже, Джейн, і відпочиньте». Коли я посміхнулася, його розпрямлене чоло й вуста усмішку повернули. Моє здоров’я відновилось. І знову в нього вже суворий вид, і, як колись, не стерпить він від Джейн найменшої помилки — найважче завдання і найтрудніша тема були моїм таланом; і тяжко я трудилась, аби моє ім’я було найперше в списку; одначе він оцінки занижав та скупився на хвалу; одначе я навчилася читати таємний знак його лиця — і це була моя найвища нагорода. Й тоді, коли лиш запальна його натура говорила — словами, що тільки сльози викликали — весь смуток мій щезав, як слово добре я почую; коли ж давав він книгу дорогу, чи квіт якийсь духмяний, я Заздрощам не піддавалась, перебуваючи у владі Насолод. Нарешті в шеренгу вишикувалися шкільні наші ряди — і в них я чільне місце зайняла; відзнака вчителя і лавровий вінок моє прикрасили пульсуюче чоло; й схилилась низько перед вчителем тут я, щоби даровану відзнаку взяти; пахучий лавр до скронь моїх торкавсь і трепет викликав; і честолюбство мені збурило кров — і тієї ж хвильки моя таємна рана кров’ю облилась. Так час тріумфу став для мене справжнім горем. Повинна я крізь море поплисти, не повертаючись ніколи, і, сидячи в кімнаті вчителя, повідала йому, що розставання з ним для мене буде сумом. Нічого не сказав він — бо часу обмаль, і корабель стояв на рейді. Ридала я в страшному горі — учитель мій лиш зблід. Мене гукнули: прощально він кивнув — й відразу ж хутко повернув, легенько пригорнув, шепочучи безтямно: «Чому повинні ми розстатись, Джейн? Невже були ви нещасливі в моїй опіці? Невже не взріли ви в мені любові щирої? Чи буде хто кохати вас, як я? Оберігай же, Боже, мою леліяну дитину — пильнуй її, храни! Серед штормів й життєвих бур охорони від всього! І знову вже гукають: покинь моє плече, полиш ти свій єдиний захист — як будеш ти не прийнята чи скривджена, самотня — то повертайся ти до мене знов!»

Читаючи, я машинально робив олівцем помітки на полях, весь час думаючи про інше — про те, що «Джейн» зараз поруч зі мною — і вона зовсім не дитина, а дев’ятнадцятирічна дівчина й може бути моєю: принаймні, так каже мені серце, адже злидні мені більше не загрожували. Заздрість та Ревнощі пішли геть, невпізнані, з цієї нашої спокійної зустрічі, й холод Учителя поступово почав танути та крига між нами скресла. І вже нема мені потреби дивитися суворо, насуплювати брови й морщити чоло; і вже дозволено виявляти свою внутрішню радість й шукати та вимагати палкості у відповідь. Розмірковуючи над усім цим, я подумав, що навіть трава на вершині Ермону[239] не пила вранішню росу більш вдячно, ніж у цей час втішалися мої почуття.

Френсіс неспокійно підвелась і пройшла мимо мене, щоб поворушити вуглинки у каміні, хоча в цьому не було потреби; вона переставляла якісь дрібнички на камінній поличці; її сукня шурхотіла за ярд від мене; пряма, струнка й елегантна дівчина стояла побіля каміна.

Є поривання, якими ми здатні управляти, але є й такі, котрі контролюють нас, бо вони накидаються на нас, наче лев у стрибку, та оволодівають нами, щойно ми їх зауважимо. Такі пориви не дуже часто бувають поганими; ймовірно, Розум миттєво й спокійно визнає доречність вчинків, над якими Інстинкт усе ще розмірковує і вважає правомірним залишатися до часу пасивним. Я знаю, що нічого не обраховував, не планував і не зважував; але однієї миті я ще сидів solus[240] на стільці біля стола, а наступної вже тримав Френсіс на колінах; причому посадив її туди різко та рішуче і тримав з неабиякою чіпкістю.

— Monsieur! — закричала Френсіс і знову знерухоміла; жодне слово більше не злетіло з її вуст; вона була страшенно збентежена у перші кілька хвилин, але подив швидко минув і не змінився ані гнівом, ані страхом — зрештою, вона була тепер лиш трохи ближче до мене, ніж зазвичай; до того ж вона звикла мені довіряти і поважати; можливо, ніяковість могла б змусити її боротися, однак самоповага стримувала спротив, бо це було марно.

— Френсіс, як ви до мене ставитеся? — вимогливо запитав я.

Жодної відповіді. Ситуація було новою і надто незвичною, щоб можна щось сказати. Збагнувши це, я змусив себе кілька хвилин терпіти її мовчання, хоча й згоряв від нетерплячки; потім повторив запитання — можливо, й не найспокійнішим тоном; вона поглянула на мене; обличчя моє, без сумніву, зовсім не було еталоном самовладання, а очі — джерелом спокою.

— Кажіть уже! — наполягав я — і тихий, квапливий, але разом з тим лукавий голос відповів:

— Monsieur, vous те faites mai; de grace lachez unреu mа main droite.[241]

По правді, я відчував, що стискаю згадану «main droite» доволі безжалісно — бо зробив те, чого прагнув — і втретє, вже лагідніше, запитав її:

— Френсіс, то як ви до мене ставитеся?

— Mon maitre, j’en beaucoup,[242] — такою була її правдива відповідь.

— Френсіс, чи згодні ви стати моєю дружиною і взяти мене за чоловіка?

Я відчув хвилювання серця дівчини та побачив, як «пурпурове світло кохання» кидає відблиски на її щоки, скроні та шию; я прагнув також зазирнути в очі, але вони були