Шарлотта Бронте - Учитель

— Monsieur, — сказала вона врешті ніжним голоском, — monsieur desire savoir sije consens — si — en-fin ,je veux me marier avec lui?[243]

— Justement.[244]

— Monsieur sera-t-il aussi bon mari qu’il a ete bon maitre?[245]

— Я намагатимуся, Френсіс.

Пауза; і тоді з новою, ще покірливішою інтонацією в голосі — інтонацією, що розпалила мене та водночас потішила — й усе це супроводжувалося «sourire a lafois fin et timide»,[246] яка досконало гармоніювала з тоном:

— C’est a dire, monsieur sera toujours un реu entete, exigeant, volontaire?[247]

— Невже я таким був, Френсіс?

— Mais oui, vous le savez bien.[248]

— І більше ніяким?

— Mais oui, vous avez ete mon meilleur ami.[249]

— А ви, Френсіс, — ким ви є для мене?

— Votre devouee eleve, qui vous aime de tout son coeur.[250]

— А чи моя учениця погодиться звікувати життя зі мною? Тепер говоріть англійською, Френсіс!

Деякий час вона розмірковувала, і її відповідь, вимовлена неквапно, була такою:

— З вами я завжди була щасливою; мені подобається вас слухати; вірю, що ви дуже хороша і достойна людина; знаю також, що ви суворі з недбалими та лінивими, але ви добрий — дуже добрий до уважних і старанних, навіть якщо вони не дуже тямущі. Вчителю, я тільки радітиму, що буду з вами завжди, — і вона зробила такий рух, ніби намагалася пригорнутися до мене, але, опанувавши себе, лише додала:

— Вчителю, я погоджуюся звікувати з вами все життя.

— Чудово, Френсіс.

Я притиснув її до серця і вперше поцілував у губи, ніби скріплюючи нашу угоду; опісля запанувала мовчанка, яка тривала дуже довго. Не знаю, про що думала Френсіс у цей час — і не робив спроб це дізнатись; я не вдивлявся в її обличчя, а намагався нічим її не стривожити. Відчуваючи умиротворення, дуже хотів, щоб і вона це відчувала; по правді, моя рука все ще утримувала її, але доволі стримано, бо не відчував особливого спротиву. Погляд мій був зосереджений на червонястому полум’ї, а серце виміряло глибину свого задоволення — воно міряло й міряло, і виявило, що їй нема кінця.

— Monsieur, — нарешті озвалася моя мовчазна супутниця, така нерухома в своєму щасті, як перелякане мишеня. Навіть зараз вона зверталася до мене, не піднімаючи голови.

— То що, Френсіс? — просто сказав я, бо полюбляю спокійне спілкування; не в моїй натурі сипати компліментами чи надокучати набридливими егоїстичними ласками.

— Monsieur est raisonnable, nest cepas?[251]

— Так, особливо коли про це мене просять англійською мовою; але чому ви запитуєте? В моїй поведінці нема нічого нестримного і нав’язливого; хіба ж я достатньо спокійний?

— Се n’est nepas cela[252]… — почала Френсіс.

— Англійською! — нагадав я їй.

— Гаразд, monsieur, я лише хотіла сказати, що, звісно, хочу і далі вчителювати. Ви, певно, також продовжите викладати, monsieur?

— О, так! Це єдине, чим я можу заробляти на хліб.

— Воn… тобто добре! Отож, займатимемось однаковою справою. Мені це подобається; тож мої спроби дати собі раду ніхто не стримуватиме — так само, як і ваші — чи не так, monsieur?

— То ви виношуєте плани бути незалежною від мене? — сказав я.

— Так, monsieur— я не повинна бути тягарем для вас і в жодному випадку — непосильною ношею.

— Але, Френсіс, я ще не розповів вам про свої перспективи. Я пішов від месьє Пеле; і після майже місяця пошуків отримав інше місце, із платнею три тисячі франків на рік, і цю суму я зможу легко подвоїти за допомогою приватних уроків. Отож, ви бачите, що у вас не буде потреби виснажувати себе уроками; на шість тисяч франків ми з вами зможемо прожити — і прожити добре.

Френсіс начебто замислилась. Є щось утішне для чоловіка — що співзвучне його благородній гордості — в тому, щоб стати свого роду провидінням для тих, кого він любить — щоб їх зрощувати і леліяти — як Господь — польові лілії.[253] Тому, щоб переконати дівчину, я додав:

— Досі життя ваше було повне незгод та праці, Френсіс; ви потребуєте повного відпочинку; ваші тисяча двісті франків — не надто великий додаток до наших прибутків, і ви змушені будете пожертвувати комфортом, щоб заробити ці гроші! Облиште свої труди, бо втомлені, й подаруйте мені щастя забезпечити вас відпочинком.

Я не впевнений, що Френсіс уважно вислухала мою промову, бо замість того, аби відповісти мені зі своєю звичною шанобливою готовністю, вона лише зітхнула і сказала:

— Який ви багач, monsieur! — і зніяковіло пововтузилась у моїх обіймах. — Три тисячі франків! — пробурмотіла вона. — В той час, як я отримую лише тисячу двісті. — І продовжила вже дещо швидше: — Однак це тільки тимчасово; і, monsieur — що ви казали про те, аби я облишила місце? О ні! Я його не залишу! — і її маленькі пальчики сильно стиснули мою руку.

— Лише подумати: вийти за вас, щоб жити на вашому утриманні, monsieur! Я не можу на це погодитись; якими нудними стануть тоді мої дні! Ви будете далеко від мене — в душних, шумних класах з ранку до вечора — а я тинятимуся вдома, самотня й безробітна, похмура та пригнічена: ви швидко знудитеся мною.

— Френсіс, ви могли б читати та вчитися — це ж те, що вам так подобається…

— Monsieur, я б того не змогла; люблю споглядальне життя, але активне мені подобається більше; маю чимось займатись — і робити те, що й ви. Я помітила, monsieur, що люди, які перебувають у товаристві лише для задоволення, ніколи не цінять і не люблять одне одного так, як ті, хто працює й, можливо, страждає разом.

— Ви говорите істинну правду, — сказав нарешті я, — і чинитимете так, як схочете, бо так справді найкраще. А тепер як приз за цю мою добровільну згоду ви подаруєте мені поцілунок.

Після хвилини вагань, таких природних для новачка в мистецтві поцілунку, вона обережно й сором’язливо торкнулася вустами мого чола; я сприйняв це як кредит й швидко та з відсотками виплатив його.

Не знаю, чи справді Френсіс так сильно змінилася відтоді, як я востаннє її бачив, але, поглянувши на неї тепер, відчув, що вона якось по-особливому перемінилася: сумний погляд, бліді щоки, пригнічений та безрадісний вираз обличчя, які я пам’ятав з недавніх часів, кудись зникли. Тепер бачив обличчя, розцвічене доброзичливістю: усмішка, ямочки та рожевий рум’янець відтінили його риси та зробили яскравішими барви. Я