Ненсі Х'юстон - Розколини, Ненсі Х'юстон

Я придумала пісеньку, імітуючи голосом різні дзвінки.

У неділю в церкві дзвонять — дінь, дон, — час молитися.

У будні в школі дзвонять — дзінь, дінь, — час учитися.

Уночі сирени виють — ууу, ууу, — час вмирати.

Нянька Хельґа, почувши, як я співаю, сказала, що це не смішно.

Літо скінчилося, і я нарешті пішла до школи. Щоб підсолодити мій перший шкільний день, мама вручила мені пакетик із блискучого паперу, в якому лежали яблука та цукерки, і пенал; тепер у мене були зошити, і лінійка, і грифельна дощечка, і крейда, і власний шкіряний ранець. Оскільки всі вчителі пішли воювати з росіянами, їх замінили незаміжніми дівчатами або вдовами, а також старими дідами, які ще пам’ятали школу. У нас була вчителька, сувора й енергійна, яка відразу помітила мої таланти. В перший місяць вона вручила мені золоту зірку з орфографії, ще одну — з арифметики і ще одну — з вишивання. У нашій класній кімнаті займалися три класи, і, впоравшись із завданням для «молодших», я слухала, що робили «середні» та «старші», і вчила разом із ними. Я збиралася обігнати Ґрету, як черепаха обігнала зайця, хоча той і був прудкіший: вона ошелешено підведе голову й побачить лише пилюку. Замість учити щось одне, я прагнула вчити все водночас, так само як хотіла з’їсти все, що було на столі, аби стати цирковою Товстухою.

Тепер, навчившись читати, я вивчила напам’ять віршики з книжки «Нечепура-замазура». Про малу Пауліну, що гралася з сірниками, підпалила дім і сама згоріла, про Ґаспара, що з доброго дива відмовився їсти суп і вмер від голоду, й особливо про Конрада, якому відчикрижили великі пальці. Я декламувала віршики знов і знов, придумувала до них мелодії і співала їх до нестями.

Під час перерви я разом з однокласницями гралася в «хальт». Я підкидала м’яча якомога вище, а дівчатка тим часом кидалися врозтіч, та щойно я ловила м’яча, то вигукувала «Хальт!», і вони мали завмерти й не могли більше ступити ні кроку. Озираючись довкола, я знаходила ту, що стояла до мене найближче, й кидала м’яча в неї. Якщо я влучала, дівчинка вважалася «вбитою», тобто тепер вона мала підкидати м’яча, якщо ж я не влучала, то мені було байдуже, адже мені найбільше подобалася та мить, коли я вигукувала «Хальт!» і, підвівши голову, бачила товаришів, що стояли, завмерши, немов статуї в палаці Цвінґера: не рухайся, не рухайся, стій спокійно, я навчу тебе стояти спокійно!

Я прокинулася й почула, немов насправді: «Шість років». Схопившись із ліжка, я збігла сходами вниз, і всі закричали «З днем народження, Крістіно! З днем народження!», і цілували мене, й обіймали. З такої нагоди мама купила свинячу кістку, на якій було багато жиру. Коли ми з Ґретою опівдні прийшли зі школи, кістка лежала на газеті на кухонному столі, й коли мати повернулася до неї спиною, щоб зварити сочевицю, я прожогом схопила кістку і вп’ялася зубами в сало. Воно було неймовірно смачнюче, та мама обернулася й насварилась: «Агов! Ти що це витворяєш? Це для всіх, і воно ще сире! Якщо їстимеш сирий жир — захворієш!» Засміявшись, я оббігла довкола столу, затиснувши здоровенну костомаху в зубах, немов собака, мама у фартусі погналася за мною, я пірнула під стіл, мама нагнулась і впіймала мене за ногу, я звивалася на підлозі, не випускаючи костомаху із зубів, і тут у двері подзвонили, й мама пішла відчиняти. Я гризла сало, мріючи з’їсти його все, але тоді мама розлютиться по-справжньому; я почула, як чоловічий голос щось сказав, мама не відповіла, а потім щось гупнуло.

Я обережно поклала кістку на стіл. Дідусь із бабусею метнулися з вітальні до передпокою, а Ґрета та нянька Хельґа збігли вниз, перескакуючи через сходинки. Гупнуло тому, що мама зомліла і впала. Поштар у формі присів біля неї, дідусь нахилився, підібрав телеграму, поволі випростуючись, прочитав її й тихо промовив: «Лотар загинув». Потім дідусь і поштар перенесли маму на канапу в вітальні, Хельґа принесла мисочку з водою, змочила рушника й приклала до маминого чола. Мама стогнала, бабуся плакала, Ґрета мовчала, нянька Хельґа заламувала руки, а я подумала, що всі забудуть про мій день народження, адже він став днем смерті Лотара, все життя мій день народження буде для родини сумним нагадуванням, але потім я збагнула, що це не міг бути день його смерті, він, напевне, загинув учора чи позавчора, а новини доходять не відразу.

Мій брат помер. Я не дуже добре його знала, він був надто великим, йому було сімнадцять, і він весь свій час до дня від’їзду проводив на зустрічах скаутів. Мій брат мерт­вий, та чи сумно мені? Не знаю.

Всі святкування скасували.

В домі панувало горе. Мама вбралася в чорну сукню, очі в неї почервоніли. Бабуся сиділа нерухомо. Дідусь зачинився у себе в кімнаті й слухав радіо. У школі вчителька звеліла Ґреті стати перед класом і сказати, як вона пишається братом, що загинув за Вождя. Ґрета так і зробила, проте голос у неї тремтів, а на очах виступили сльози, тож звучало це непереконливо.

— Бабусю, можна побавитися скринькою з коштовнос­тями?

— Відчепися, Крістіно, відчепися.

Чи святкуватимемо ми цього року Різдво? Мені хотілося все роздивитись якомога ближче, щоб збагнути, що це: фокус чи диво?

У переддень Різдва, коли світло надворі починало згасати, ми всі збиралися у вітальні, й мама не розтоплювала облицьовану кахлями піч, а лише запалювала білі свічки на різдвяній ялинці. Дідусь сідав за піаніно, і я могла показати, як я вмію співати в лад. Стоячи півколом біля ялинки, ми співали один гімн за іншим, у мене був найсильніший і найніжніший голос, я відчувала, як він розпирає мені груди й вихоплюється з моїх вуст у потрібний момент: Дзвеніть, дзвіночки, дзвеніть, дзвеніть; Ґрета фальшивила, і краще б вона просто вдавала, що співає, а то псувала всю красу, весь час брала не ті ноти, плутала строфи, починала співати третю, коли ми ще й другу не доспівали, їй було байдужісінько, правильно вона співає чи ні, а от мені не було байдуже, я знала всі гімни напам’ять, в тому числі й улюблений гімн Гітлера «У серцях матерів б’ється серце світу нового». Співаючи ці слова, я звела на маму сяючий погляд, щоб вона не сумувала через смерть Лотара й через те, що тато