Джордж Орвелл - Нехай квітне аспідистра

Вона кілька разів писала йому, а тоді кудись зникла, без жодного попередження. Ревелстон надіслав одного листа з пропозицією підготувати для наступного номера «Антихриста» статтю про роботу в бібліотеці. Джулія коротко повідомила про родинні новини: тітка Анджела всю зиму хворіла, а дядько Волтер скаржився на каміння в сечовому міхурі. На жоден з листів Гордон не відповів. Він волів би забути про існування всіх цих людей. Їхня увага і турбота тільки надокучали йому. Не давали піти на дно і назавжди розірвати зв’язок з ними, навіть з Розмарі.

Звичайний робочий день. Підбираючи книжку для білявки з фабрики, він помітив на порозі чиюсь постать.

— Що ви хочете почитати? — запитав він у дівчини.

— Щось про любов, — відповіла вона.

Він розвернувся до полиць секції «Жіночі романи», аж раптом його серце закалатало — біля дверей стояла Розмарі. Бліда, схвильована, вона чогось напружено чекала. Гордон став записувати назву книжки у картку дівчини, але його руки так тремтіли, що штамп він поставив зовсім не туди. Дівчина пішла, відразу ж захопившись своїм чтивом. Розмарі не відривала від Гордона очей. Давно вона не бачила його у світлі дня. Як же сильно він змінився! Геть осунувся, обличчя страшенно схудло, набуло якогось землистого відтінку, притаманного всім людям, які харчуються тільки хлібом з маргарином. Виглядав він щонайменше років на тридцять п’ять. Але й Розмарі вже була не та. Вона більше не світилася радістю, і вдягнута була без своєї звичної чепуристої охайності. Було очевидно — щось сталося.

— Оце так несподіванка! — сказав він, зачиняючи за відвідувачкою двері.

— Я мала прийти. В обід відпросилася з роботи — сказала, що захворіла.

— Так, ти справді бліда. Сідай.

У Гордона був тільки один стілець. Він запропонував його дівчині, намагаючись продемонструвати свою турботу. Але Розмарі відмовилася сідати, вхопившись рукою за спинку стільця. Її пальці були такі напружені, що було помітно, як вона нервує.

— Гордоне, у мене жахливі новини.

— Що сталося?

— У мене буде дитина.

— Дитина? О Боже!

Гордон заціпенів — відчуття, наче від удару під дих. Усе, на що він спромігся, це вичавити із себе абсолютно дурнувате запитання:

— Ти впевнена?

— Авжеж. Минуло вже кілька тижнів. Якби ти тільки знав, що мені довелося пережити! Я сподівалася, що це щось інше. Приймала пігулки! О, це був просто жах!

— Дитина! Якими ж дурнями ми були! Ми б мали передбачити це.

— Знаю. Сама винна...

— Хай йому біс, хтось іде!

На порозі стояла гладуха з веснянкуватим обличчям, вимагаючи дати їй якийсь детектив. Розмарі сіла, перебираючи пальцями рукавичку. Гладуха вередувала. Хоч би що Гордон пропонував, її нічого не влаштовувало. Він страшенно нервував. Серце калатало, всередині все стискалося, а він продовжував діставати з полиці книжку за книжкою — тільки б позбутися вибагливої клієнтки. Нарешті, хвилин за десять, йому вдалося запропонувати їй щось, що «вона, здається ще не читала». Він повернувся до Розмарі.

— Чорт, що ж тепер робитимемо?

— Не знаю. Якщо я залишу дитину, то втрачу роботу. Але мене не це хвилює. Що як хтось дізнається? А коли мати довідається? Краще про це не думати.

— Ну звісно, родичі! Вони всюди лізуть!

— МОЇ родичі нормальні. Вони завжди добре до мене ставилися. Але тут геть інша справа.

Гордон знервовано ходив туди-сюди. Він і досі ніяк не міг усвідомити всієї делікатності ситуації. Думка про дитину в животі у Розмарі не викликала в нього жодних інших відчуттів, окрім розгубленості. Те дитя здавалося йому передвісником катастрофи. І вже зрозуміло, до чого це все призведе.

— Мабуть, нам треба одружитися, — нарешті сказав він.

— Думаєш, варто? Про це я й прийшла у тебе запитати.

— Ти ж хотіла за мене заміж?

— Тільки якщо ТИ цього хочеш. Я не змушуватиму тебе. Я знаю, що ти проти одруження. Сам вирішуй.

— Але хіба у нас є інший вихід? Якщо ти народжуватимеш цю дитину...

— Нам не обов’язково одружуватися. Тому й кажу: вирішуй сам. Бо є інший шлях.

— Який ще шлях?

— Дівчина з «Альбіону» дала мені адресу. Її подружці зробили це за п’ять фунтів.

Гордон здригнувся. Тільки зараз він усвідомив, про що йдеться. Слово «дитина» набуло для нього нового значення. Тепер це вже не було якесь абстрактне поняття, що віщувало біду. Йшлося про живу плоть — частинку його самого, що жила і росла в животі у Розмарі. Їхні погляди зустрілися, і між ними блискавкою пролетіло відчуття неймовірної близькості. Наче їх самих зв’язувала якась невидима пуповина. Ні, не можна так чинити! Це блюзнірство! (Якщо це слово взагалі щось означало для Гордона.) Ще й ця паскудненька деталь щодо п’яти фунтів... Він похитав головою:

— Без паніки! Хай би що сталося, ми не підемо на ТАКИЙ жахливий крок. Це просто огидно!

— Знаю. Але я не можу народити поза шлюбом.

— А, дідько з ним! Якщо це справді необхідно, ми одружимося. Та я б радше руку дав на відсіч, ніж дозволив би такому статися.

Дзинь! Зайшла компанія: двоє хлопців неприємної зовнішності в дешевих блакитних костюмах і галаслива дівчина. Один з хлопців запитав, чи є щось «гаряченьке». Гордон мовчки вказав їм на полиці «Еротика». Кілька сотень книжок — назви на кшталт «Таємниці Парижа» або «Той, кому вона довіряла»; на засмальцьованих обкладинках зображення напівоголених дівчат і чоловіків у смокінгах поруч. Самі ж тексти були доволі цнотливими. Доки хлопці гортали сторінки, дівчина манірно хихотіла. Вони так дратували Гордона, що він не міг на них дивитися.

Щойно вони пішли, він повернувся до Розмарі, обійняв ззаду її за плечі, просунув руки під її пальто — долоні зігрілися теплом її грудей. Йому подобалася пружність її тіла і думка про те, що в ній зростає його сім’я. Вона ніжно торкнулася його руки. Але не вимовила жодного слова. Чекала на його рішення.

— Якщо ми одружимося, я маю стати респектабельним чоловіком, — сказав він.

— А ти зможеш? — повертаючись до свого звичного грайливого тону, запитала Розмарі.

— Я про те, що доведеться влаштуватися на пристойну роботу — піти до «Нового Альбіону», наприклад. Думаю, мене й досі там чекають.

Гордон відчув, як Розмарі заспокоюється. Він знав, що вона для цього сюди прийшла. Але не тиснула на нього.

— Я не казала, що очікую, що ти туди повернешся. Так, я хочу, щоб ми одружилися —