Генрі Форд - Моє життя та праця, Генрі Форд

вже не залишається сили, яка змушує працювати задля мети, заради якої ця організація й була створена. Організація є вторинною для об’єкта. Єдиною гармонійною організацією, що чогось вартує, є підприємство, на якому всі працівники об’єднані однією основною метою — досягти результату. Спільна мета, у яку чесно вірять, щиро бажана — це чудовий прин­цип гармонізації.

Мені шкода бідного хлопця, який настільки м’який і безхарактерний, що завжди прагне «атмосфери гарних відчуттів» навколо нього, перш ніж зможе виконати свою роботу. Є такі люди. І в підсумку, якщо вони не отримають достатньо душевної та моральної стійкості, щоб вивести їх із їхнього м’якого опору на «почуття», вони — невдахи. Не лише невдахи для бізнесу, вони також невдахи свого характеру. Це те саме, якби їхні кості ніколи не досягли достатнього ступеня твердості, щоб можна було стояти на своїх ногах.

Загалом занадто багато залежить від сприятливої атмосфери на наших підприємствах. Люди занадто люблять працювати з людьми, які їм подобаються. Зрештою, це псує багато цінних якостей. Не зрозумійте мене неправильно. Коли я кажу «сприятлива атмосфера», то маю на увазі звичку робити свої особисті вподобання та відрази єдиним стандартом поведінки. Припустімо, вам не подобається якась людина. Це щось свідчить проти неї? Та це може свідчити проти вас. Що вам подобається чи не подобається у фактах? Кожна тямуща людина знає, що є лю­ди, яких вона не долюблює, бо ті насправді вправніші, ніж вона сама.

І, перенісши все це з цеху і на більші майданчики, багатим не обов’язково любити бідних чи бідним — любити багатих. Працедавець не зобов’язаний любити працівника або працівник — працедавця. Потрібно лишень, аби кожен намагався віддавати належне іншому згідно з його заслугами. Оце справжня демократія, а не питання про те, хто має володіти цеглою, горнилом, печами та млинами. І демократія не має нічого спільного із запитанням «Хто тут начальник?»

Це дуже схоже на запитання «Хто є тенор у кварте­ті?» Либонь, той, хто може співати тенором. Ви б не могли замінити Карузо. Припустімо, що певна спільнота музичної демократії передала Карузо музичному пролетаріату. Хіба це виплекає іншого тенора, щоб той міг зайняти його місце? Чи обдарування Карузо все ж залишилося б його власним?

Розділ XIX. Чого нам варто очікувати

Ми, якщо тільки я читаю ознаки правильно, перебуваємо на порозі змін. Вони відбуваються навколо нас, повільно та навряд чи помітно, але неухильно. Ми поступо­во вчимося пов’язувати причини та наслідки. Значна частина того, що ми називаємо тривогою, неодмінно викликала громадська думка. А це насправді лише поверхнева ознака того, що наближається відродження. Однак громадська думка змінюється, і нам справді потрібен дещо інший погляд, щоб змінити дуже неоковирну дотеперішню систему на дуже струнку систему майбутнього. Ми ви­тісняємо ту особливу чесноту, якою раніше захоплювалися як жорсткістю і яка насправді обмежувалася розумом, а також позбуваємося м’якого сентименталізму. Перша плу­тала жорсткість із прогресом, а друга — м’якість із ним же. Ми отримуємо об’єктивніший погляд на реальність і починаємо тямити, що вже маємо у світі все потрібне для повноцінного життя, і використовуватимемо ці знання кра­ще, коли дізнаємося, що вони таке й що означають. Що б не було неправильним (а ми всі знаємо, що багато чого є неправильним), ми зможемо виправити це чіткою констатацією помилки. Ми так довго споглядали один одного, те, що хтось має, а хтось ні, що зробили особисту справу з того, що є занадто великим для особи­стості. Безумовно, людська природа загалом пасує до наших економічних проблем. Егоїзм існує, і він неодмінно торкається всіх конкурентних сфер життєвої діяльності. Якби егоїзм характеризував якийсь один клас, то це було б легко вирішити, але він існує в кожній людині. І жадібність також, як і заздрість. І ревнощі існують. Але через те що боротьба за виживання актуальна не так, як раніше, хоча й нікуди не зникло відчуття невпевненості, ми маємо можли­вість ви­значити деякі найтонші мотиви. Ми менше цінуємо здобутки цивілізації, коли звикаємо до них. Прогрес, яким світ його знав досі, супроводжується значним збільшенням речей для життя. На пересічному американському задньому дворі є більше обладнання, більше кованого матеріалу, ніж у всьому царстві якогось африканського короля.

Пересічний американський хлопчик має більше іграшок навколо себе, ніж ціла громада ескімосів. Приладдя в кухні, їдальні, спальні та вугільному льоху складе список, який би приголомшив найбагатшого володаря п’ят­сот років тому. Зростання якості життя лише позначає етап. Ми подібні на індіанця, який прибуває до міста з усіма своїми грошима та купує все, що бачить. Відсутня адекватна реалізація значної частки робочої сили та матеріалів промисловості, яку використовують для оснащення світу непотрібними дрібничками, що виробляються лише для продажу і купуються просто для того, щоб вони лежали, не обслуговуючи світ, які, врешті, є просто сміттям, оскільки від початку були даремною тратою. Люд­ство залишає позаду стадію виготовлення дрібничок, а промисловість починає відповідати світовим потребам, тому ми можемо очікувати подальшого наближення до того життя, яке багато хто нині уже бачить, але досягненню якого перешкоджає теперішній «цілком задовільний» етап. І ми виростаємо з цього поклоніння матеріальному майну. Бути заможними уже не дивина. Насправді бути багатим вже й не є загальним прагненням. Люди не думають про гроші як про гроші, як раніше. Певна річ, вони не поклоняються ні їм, ні тим, хто їх має. Те, що ми накопичуємо через непотрібний надлишок, не робить нам честі. Потрібно лише поміркувати з хвильку, щоб побачити, що не отримується жодних індивідуальних переваг і величезне накопичення грошей нічого не означає. Людина залишається людиною і споживає ту саму кількість та якість їжі, зігрівається тією ж кількістю одягу, без різниці багата вона чи бідна. І ніхто не може мешкати більш ніж в одній кімнаті одночасно.

Але якщо у вас є бачення сервісу, далекосяжні плани, які, можливо, не будуть реалізовані звичними ресурсами, якщо у вас є життєві амбіції змусити промислову пустелю зацвісти, як троянду, а робоче життя — заквітнути сві­жими й ентузіастичними люд­ськи­ми мотивами вищого характеру й ефективності, то ви побачите у великих грошових потоках те, що бачить фермер у його насінні кукурудзи, — початок нових і багатших врожаїв, чиї переваги не можуть бути егоїстично обмеженими, як не можуть бути обмежені сонячні промені.

У цьому світі є двійко телепнів. Один із них — мільйонер, який вважає, що, накопичуючи гроші, він може якимось чином нагромадити реальну владу, а інший — бідний реформатор, який вважає, що як тільки він зможе витягувати гроші з одного класу та віддавати їх іншому, то всі біди в світі будуть знищені. Вони обоє стоять на неправильному шляху. Вони можуть також спробувати нагромадити всі