Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло

Вона, ніби між ними й не було незгоди, знов усміхнулась, ворушачи бровою, говорила :

— Боюсь, що замерзнеш ти там. Земля ж холодна. Коли вже дуже змерз — іди до мене. У мене кожух те — е — еплий —претеплий. Прийдеш, га ?

Григорій подумав і, зітхнувши, відповів:

— Спасибі, дівко, не хочу. Якби рік — два тому... Нічого, не змерзну коло вогню.

Вона теж зітхнула, сказала :

— Ну, як хочеш,— і вкрилася кожухом з головою.

Трохи згодом Григорій устав, зібрав свої пожитки. Він

вирішив іти пішки, щоб до світанку прийти в Татарський. Неможливо було йому — командирові, що повертається з служби,— приїхати додому серед білого дня волами. Скільки глуму й балачок викликав би такий приїзд...

Він розбудив підводчицю.

— Я піду пішки. Не боїшся сама в степу залишатись ?

— Ні, я не з лякливих, та тут і хутір близько. А тобі що, не терпиться ?

. — Вгадала. Ну, прощавай, званко, не згадуй лихом!

Григорій вийшов на шлях, звів комір шинелі. На вії йому впала перша сніжинка. Вітер повернув з півночі, і в холодному подихові його Григорій відчув знайомий і милий серцю запах снігу.

Кошовий їздив у станицю й повернувся ввечері. Докійка побачила його у вікно ; коли він під'їхав до воріт, вона швиденько накинула на плечі хустку, вийшла в двір.

— Гриша вранці прийшов,— сказала вона коло хвіртки, дивлячись на чоловіка з тривогою і чеканням.

— З радістю тебе,— стримано і трохи насмішкувато відповів Мишко.

Він увійшов в кухню, твердо стиснувши губи. Під вилицями його перекочувались гульки. На колінах у Григорія примостилась Полюшка, дбайливо вбрана тіткою в чисте платтячко. Григорій обережно поставив дитину на підлогу, пішов назустріч зятеві, усміхаючись, простягаючи велику смуглу руку. Він хотів обняти Михайла, але побачив у безусмішли-вих очах його холодок, непривітність і стримався.

— Ну, здрастуй, Миша !

— Здрастуй.

— Давно ми з тобою не бачились! Наче сто років минуло.

— Справді, давненько... З прибуттям тебе.

— Спасибі. Поріднилися, значить ?

— Довелось... Чого це в тебе кров на щоці ?

— Е, пусте, бритвою порізався, поспішав.

Вони сіли до столу і мовчки розглядали один одного,, відчуваючи чужість і ніяковість. Між ними ще мала бути велика розмова, але зараз це було неможливо. У Михайла вистачило витримки, і він спокійно заговорив про хазяйство, про зміни, що сталися в хуторі.

Григорій дивився у вікно на землю, вкриту першим голубим сніжком, на голі віти яблунь. Не такою він, уявляв собі колись зустріч з Михайлом ...

Незабаром Михайло вийшов. У сінях він ретельно нагострив об брус ножа, сказав Докійці:

— Хочу покликати когонебудь баранця зарізати. Треба ж хазяїна вгостити як годиться. Побіжи по самогонку. Зажди, от що : підійди до Прохора і скажи йому, щоб у землю закопався, а дістав самогонки. Він це краще за тебе зробить. Поклич його вечеряти.

Докійка засяяла від радості, з мовчазною вдячністю глянула на чоловіка ... "Може й обійдеться все по — доброму ... Ну, скінчили воювати, що їм тепер ділити ? Хоч би оброзу-мив їх господь !" — з надією думала вона, ідучи до Прохора.

Менш ніж через півгодини прибіг захеканий Прохір.

— Григорій Пантелевич!.. Любчику ти мій!.. І не сподівався й не думав діждатися !..— високим плаксивим голосом закричав він і, спіткнувшись об поріг, мало не розбив відерний глек з самогоном.

Обіймаючи Григорія, він схлипнув, витер кулаком очі, розгладив мокрі від сліз вуса. У Григорія щось затремтіло в горлі, але він стримався, зворушено, грубувато ляснув вірного ординарця . по спині, незв'язно промовив :

— От і побачились... Ну, й радий же я, Прохоре, тебе бачити, страшенно радий ! Що ж ти, старий, сльозу пускаєш ? Ослаб на вторах ? Гайки ослабли ? Як твоя рука ? ДругЪГ тобі жінка не одбила ?

Прохір гучно висякався, скинув кожушка.

— Ми з жінкою тепер живемо як голуби. Друга рука, бачиш, ціла, а ця, що поляки відчепили, одростати починає,, їй — богу ! Через рік на ній уже й пальці будуть,— заговорив він з властивою йому веселістю, трясучи порожнім рукавом сорочки.

Війна привчила їх ховати за усмішкою справжні почуття,, присмачувати і хліб і розмову дрібками солі; тому Григорій і розпитував далі в тому ж жартівливому тоні.

— Як живеш, старий цапе ? Як стрибаєш ?

— По — старечому, помаленьку.

— Без мене нічого ще не здобув?

— Чого б то ?

— Ну, солов'я, що минулої зими носив...

— Пантелевич ! Воронь боже ! Нащо мені тепер така розкіш ? Та й який з мене добувач з одною рукою ? Це — твоє діло, молоде, холостяцьке... а мені вже пора свою справу жінці на помазок віддавати, сковорідки підмазувати...

Вони довго дивились один на одного — старі окопні товариші — сміючись і радіючи з зустрічі.

— Зовсім прийшов? — спитав Прохір.

— Зовсім. По чистій.

— До якого ж ти чину дослужився ?

. — Був помічником командира полку.

— Чого ж це тебе так рано пустили ?

Григорій похмурнів, коротко відказав:

— Непотрібний став.

— Через що це?

— Не знаю. Мабуть, за минуле.

— Так ти ж ту фільтру — комісію, яка при Особливому відділі офіцерів цідила, проскочив, яке може бути минуле ?

— Мало що.

— А Михайло де ?

— На базу. Скотину порає.

Прохір підсунувся ближче, знизив голос:

— Платона Рябчикова з місяць тому розстріляли.

— Що ти кажеш ?

— Істинний бог !

В сінях рипнули двері.

— Потім поговоримо,— шепнув Прохір і — голосніше : — Так що ж, товаришу командир, вип'ємо з такої великої радості ? Піти покликати Михайла ?

— Іди клич.

Докійка подала на стіл. Вона не знала, як догодити братові : поклала йому на коліна чистого рушника, присунула тарілку з квашеним кавуном, разів з п'ять витерла склянку... Григорій з усмішкою зауважив собі, що Докійка називає його на "ви".

За столом Михайло спочатку вперто мовчав, уважно дослухався до слів Григорія. Пиві він мало й неохоче. Зате Прохір вихиляв по повній склянці й тільки багровів' та частіше розгладжував кулаком білясті вуса.

Нагодувавши і вклавши спати дітей, Докійка поставила на стіл велику миску з вареною бараниною, шепнула Григорію :

— Братику, я побіжу за Оксаною, ви супроти нічого не матимете ?

Григорій мовчки кивнув головою. Йому здавалось, ніхто не помічає, що він цілий вечір перебуває в напруженому чеканні, але Докійка бачила, як він насторожується при кожному стукоті, прислухається і скоса поглядає на двері. Ні, таки ніщо не могло сховатись від надмірно проникливих очей цієї Докійки...

— А Терещенко — кубанець і досі взводом командує ? — питав Прохір, не випускаючи з рук склянки, наче побоюючись, що хтонебудь відніме її.

— Вбитий під Львовом.

— Ну, царство йому небесне. Хороший був кінармієць! — Прохір квапливо хрестився, потягав з склянки, не помічаючи глузливої усмішки Кошового.

— А той, у якого чудне прізвище? Котрий правофланговим був, тьху, будь він проклятий, як його, здається — Май —Борода ? Хохол такий огрядний і веселий, що під Бродами польського офіцера напополам розрубав,— він живий — здоровий ?

— Як жеребець ! В кулеметний ескадрон його забрали.

— А коня свого кому ж здав ?

— У мене вже другий був.

— А білолобого куди подів ?

— Забили осколком.

— У бою ?

— В містечку стояли. Обстріл був. Біля конов'язі й убили.

— От жалко! Який же добренний кінь був ! — Прохір зітхав і знов брався до склянки.

В— сінях брязнула клямка. Григорій здригнувся. Оксана переступила поріг, невиразно сказала : "Здрастуйте!" й почала знімати хустку, задихаючись і не зводячи з Григорія широко розкритих сяючих очей. Вона підійшла до столу, сіла поруч з Докійкою. На бровах і віях її, на блідому обличчі танули крихітні сніжинки. Зажмурившись, вона витерла лице долонею, глибоко зітхнула і тільки тоді, перемігши себе, глянула на Григорія глибокими, потемнілими від хвилювання очима.

— Землячка ! Ксанка ! Разом відступали, разом вошей годували ... Хоч ми тебе й залишили на Кубані, але що ж нам було робити ?! — Прохір подавав склянку, вихлюпуючи на стіл самогон.— Випий за Григорія Пантелевича ! Поздоров його з прибуттям ... Казав я тобі, що вернеться цілий, і от він, бери його за руб двадцять ! Сидить, як обдутенький !

— Він уже набрався, сусідко, ти його н.е слухай,— Григорій, сміючись, показав очима на Прохора.

Оксана вклонилась Григорію й Докійці і тільки трохи підняла від столу склянку. Вона боялась, що всі побачать, як тремтить її рука.

— З приїздом вас, Григорію Пантелевичу, а тебе, До-кійко', з радістю.

— А тебе з чим ? З горем ? — Прохір зареготав, штовхнув Михайла під бік.

Оксана густо почервоніла, навіть маленькі пипки вух її стали прозоро — рожевими, але, твердо і зло глянувши на Прохора, вона відповіла :

— І мене — з радістю ... З великою !

Такою прямотою Прохір був обеззброєний і зворушений. Він попросив :

— Хили її, ради бога, всю до краплини. Умієш прямо сказати — умій і пити прямо! Мені це гострий ніж у серце, хто залишає.

В гостях Оксана побула недовго, саме стільки, скільки, на її думку, дозволяла пристойність. За весь цей час вона лише кілька разів, і то мигцем, глянула на свого коханого. Вона примушувала себе дивитись на інших і уникала очей Григорія, бо не могла удавати, що байдужа, і не хотіла показувати своїх почуттів стороннім. Тільки один погляд від порога, прямий, повний любові й відданості, вловив Григорій, ї цим, по суті, все було сказано... Він вийшов провести Оксану. Сп'янілий Прохір крикнув услід їм :

— А ти недовго ! Все повипиваємо !

В сінях Григорій мовчки поцілував Оксану в лоб і в губи, спитав :

273

18. Тихий Дон. 194

— Ну, як, Ксанко?

— Ой, всього не перекажеш... Прийдеш завтра?

— Прийду.

Вона поспішала додому, йшла швидко, наче там ждало її невідкладне діло, тільки біля ганку свого дому пішла повільніше, обережно піднялась по рипучих східцях. їй хотілось якнайшвидше залишитись наодинці з своїми думками, з щастям, що прийшло так несподівано.

Вона скинула кофту й хустку,— не засвічуючи світла, пройшла В' кімнату. Через незачинене віконницями вікно в кімнату вдиралось густе, лилове світло ночі. За запічком дзвінко цвірчав цвіркун. За звичкою Оксана глянула в дзеркало і хоч у темряві й не побачила свого відображення,— все ж поправила волосся, розгладила на грудях складки муслинової кофточки, потім підійшла до вікна і стомлено сіла на лаву.

Багато разів у житті не справджувались,, не здійснювались її сподіванки й бажання, і, може, тому на зміну недавній радості прийшла завсідна тривога.