Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

— ухильно мовив Степан Никифорович. — Дворяни теж, козаче, не всі собачники...

— Розмови люблять вельми, а як до діла... — різко сказав Тарас.

— До діла той шпетніший, кому пече.

— А совість де? Де гідність? Не гонор — справжня гідність, яка веде на бій, на смерть?..

— Настане час урочий, і всі до зброї візьмуться.

— Ніщо саме не настає.

— Бог править світом, знає, що і коли...

— Никифоровичу, бог нас забув! Завів в ярмо, подержав, доки занози вставили, і соб-цабе!..

— Ви нетерплячий вельми і запальний. Чекати теж потрібно вміти...

— Я вільний вже, я міг би і зачекати, а як то їм, невольникам, моїм братам!

— Не всім же їм сутужно... Мої, скажімо, люди...

— "Мої"! А може, їм не хочеться чиїмись бути, може, вони бажають жити, як ви, як пан Тарновський чи Галаган?

— Заможно так? — всміхнувся ледь-ледь Самойлов.

— Ні, вільно так!.. Неволя — повільна смерть. Я знаю це по собі...

— Ну, ви поет, художник... Селяни ж просто трудяться...

— Ой не кажіть! — примружив гостро очі. — Послухали б ви у корчмі, за чаркою...

— І в нас? — спитав стривожено господар дому.

— Всюди.

— Щось я не чув...

— З панами потім буде про це розмова, — сказав Тарас сердито. — Якщо вони не втямлять, що володіти ближніми — ганебно, підло, смертельний гріх!..

Самойлов знітився, ще дужче вгруз у крісло. Тарас збагнув, що перебрав, картаючи цю врешті-решт порядну, м'яку людину за зло, содіяне всім панським кодлом.

— Вибачте... — озвався. — Я накинувся на вас, бо ви потрапили під руку...

Старий всміхнувся сумно.

— Як будете такий прямий, одвертий із усіма, самі в неволю вскочите,— сказав невдовзі тихо.

— Усі довкруг настрахані, сидять-тремтять чи просто удають, що все гаразд, а дехто жде, щоб німці його навчили вольності!.. Послухав я мужів учених київських, що їздили в чужі краї, — і сміх, і гріх!.. А наш великомудрий Панько Куліш складає пишні оди ділам давно минулим і ставить хрест, поплакавши, на Україні-мучениці, що вже почила з миром!..

— Ви вірите в її прийдешню долю?

— Народ наш ще підніметься, змете ганьбу кріпаччини, самодержавства і явить світу світле своє лице!..

— Що ж, зичу вам дожити до тих часів... — устав Степан Никифорович.

— І ви, дасть бог...

— На жаль, Тарасе, я вже старий, — розвів руками, ніби даючи змогу йому побачити свої літа. — Та й що мене чекає у тім раю? Жебрацька торба?..

— Слухайте, та це ж чудова думка: усіх панів пустити на рік чи два з торбами! — всміхнувся на те Тарас. — Щоб взнали на власній шкурі, як то жилось по їхній милості сердешним людям.

— Пустите мене тоді погрітися біля своєї грубки? — спитав не без лукавства Степан Никифорович.

— Ви добрий, вам не треба буде ходить під вікнами, — обняв Тарас старого. — Народ у щасті милостивий...

Вечеряти не захотів. Сидів собі під грубкою, в самотині, не запаливши свічки, що бовваніла на тлі вікна, засіреного останнім тихим світлом минаючого навіки дня, і слухав власну душу. Думки пливли неквапно, усі важкі, як чорні осінні хмари... Іноді зривався вітер розпачу й гнав їх шалено, збурено, аж поки знову гору не брала втома й вічно жива надія. Закинутий у це село, в цей дім, у цю кімнату, спокійно зміг, без суєти розглянути довкільний світ, тверезо, без ілюзій поцінувати, людей, з якими від дня приїзду на Україну він зустрічався, пив, їв, бесідував про се, про те й найбільше — про заповітне, і враз відчув, що вопіє в пустелі. Ні, він не був, мов той пророк, зневажений або побитий каменями. Його прихильно слухали, захоплювалися його поезіями й робили все, аби не мав ні в чому скрути або нестачі, і все ж він бачив, він розумів, що голос його, думки щезають десь у безкраїй безвісті. При тому слава його росте, поширюється, його книжки читають і переписують пани, міщани, вбогий, простий народ, а зла довкіл не меншає, а пан,— який так мило і щиро так проймався його поезією і від розчулення пускав сльозу, — дере так само шкуру з обідраних кріпацьких душ, а змій-нагай гуляє собі по спинах, а покритки біжать на став топити свою ганьбу!..

Підхоплений поривом гніву, швидко пробіг кімнатою і сів у крісло, з якого встав недавно Степан Никифорович. Схопився з крісла... Що їм його плачі, його палкі молитви за рідний край, зневажений та упосліджений, за люд німий, що в пісню-думу вилив не тільки радість або журбу, а й давню, кров'ю писану, свою гірку історію! У їхніх панських душах щось збереглося від поколінь, які жадали волі, від козарлюг, що в бій ішли, жартуючи, немов були безсмертні. Та більше в них жадоби, пихи й страху перед найменшим братом, тим гречкосієм, смердом, з чийого поту вони живуть!..

Відчувши дріж у тілі, пройшов до грубки й сів на ослін, притиснувся до теплого твердого каменю. Твердь... Міць... Так, сила тільки в єдності живих, і мертвих, і ненарожденних! Народ — єдина жива ріка, і всі, хто прагне вирватися з її швидкого плину чи упокорити її могуть для власних благ, то тільки піна, сміття...

Метнувсь до столу, швидко добув вогню і запалив воскову свічку. Запахло літом, медом... Вмочив перо в чорнило й на аркуші, який лежав напоготові, поквапно вивів назву: "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє". Спинив перо, що прагло почати вірш, задумався... У біблії сьогодні він зустрів слова, що вразили його глибоким смислом і простотою... В них буде ключ до твору, пролог його посланія... "Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть". Глибоко ти, Іоанне, проник у суть людських взаємин, ти ніби знав біду Вкраїни, почув її через століття, що тільки ще зароджувалися в хаосі світу!.. Ти лиш відчув, апостоле, а нам на долю випало прожить життя у цій юдолі печалі й сліз...

Гойдався вогник свічки, і в такт йому гойдались тіні. Вікна темніли, мов дві чорні хоругви... Ще день минув, похмурий, зимовий день...

Так і почав, не мудрствуючи лукаво, з життя, із того, чим виповнена була душа:

/ смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд натомлений

І все спочиває.

Тільки я, мов окаянний,

/ день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли,, не чують,

Кайданами міняються,

Правдою торгують...

Спинив перо, уважно перечитав й відчув, як вірш зливається з його єством, а він із віршем. Те, що витало тінню, якимсь туманом, думкою без плоті й крові, враз набуло реальних рис, окреслилося і стало фактом, явищем...

І господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма...

Вони йому постали перед очима, ці просвітителі, отці народу й просто пани, панки та підпанки, насаджені по всій землі вкраїнській на острах їй і на покуту її трудящим людям. Він збурився від тих тупих, вдоволених чи хижих пик і вдарив гнівно, пристрасно пером — своєю зброєю. Слова ставали міцно, за рядом ряд, шикуючись в повстанську дужу лаву. Полк за полком!.. Вже зблискували списи та шаблі, чувся далекий гул кінноти... Ревли гармати, димом заслало сонце!..

Стомлений, поклав перо. Оглянувся... Від свічки лишилась тільки половина, хоча писав, здавалося, не більше кількох хвилин... Заплющив очі... Товпище шовкових, ситих, пещених пливло повз нього, шкірилося, кричало щось, сміялося... Поглянув їм під ноги й жахнувся — спини! Латані, в кривавім струп'ї, чорні від бруду й поту!.. Господи, твоя це правда й воля?..

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде.

Настане суд, заговорять

/ Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших!..

У чорній, густій пітьмі озвався глухо півень. Потому другий, третій...

А він писав, шмагаючи нещадним, щирим словом гординю можних, вперто знімав з очей полуду у тих, хто прагнув бачити народ і край свій істинно, а не в тумані казки й замилування його історією. І гнівно кидав правду в осклілі очі інших:

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучче, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили...

Він прочитав, він вивчив, як "Отче наш", ту давню славу-муку, він бачив сам, як німець копав на Січі бульбу, на тій землі, що кров'ю злита щедро!.. Боролися і доборолись ясновельможні!..

Отак і ви прочитайте,

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників: кого, коли,

За що розпинали!..

Потріскуючи, погасла свічка. Власне, вона згоріла. Чорний шматочок гноту хитнувсь і впав у зріджений, прозорий віск. З кутків до столу ринулась важка пітьма, накрила все й затихла...

Дістав з шухляди свічку і запалив. Поволі, нехотя, аж ніби щось бурмочучи, тьма відповзла від столу, і з неї виплив Яків де Бальмен — живий, веселий, далі — Куліш, Сенчило, Забіла Віктор та Кухаренко, Бодянський, Щепкін, Максимович...

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати...

Писав, і сльози застували йому папір. Крізь них він бачив обшири степів, лісів, людей, що йшли, співаючи веселе щось... Над ними простерло сонце промені, як добрі, ніжні руки... Ген стороною сіявся ласкавий, теплий дощик, і, мов зелене море, гойдався лан пшениці, цвіли садки...

/ оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

Сидів незрушно, доки видіння те розтало й лишилися кімната, стіл, тремтливий вогник свічки та аркуші з його посланням до земляків. Зітхнув, неквапно вмочив перо і написав під ним набряклою за ніч рукою: "14 грудня 1845, В'юнища". Поклав перо й заплющив очі... Холодно!.. Отой вечірній недобрий дріж вернувся знову в тіло. Неначе ждав кінця роботи. Грубка вже, мабуть, вичахла...

Дмухнув на свічку, звівся і підійшов, хитаючись, мов на похмілля, до вікна. Надворі випав свіжий, пухнастий сніг!.. Земля стояла біла, святкова вся, врочиста... Його земля!.. Як холодно... Аж зуб на зуб не попадає... А в хаті — морок… Свічка димить іще... Й ніде нікого!.. Грубка, і та холодна...

Вдягнув кожух, залишений йому Андрієм, і сів у крісло... Може...

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!..

...Самому іноді ставало страшно... Вірші його замучували. Вже третій місяць. Злива!.. Де б він не був, що б не робив, терзають душу, пестять і рвуться, рвуться на білий світ.