Шевчук Василь - Син волі, Шевчук Василь

— Нам треба поговорити. Чиновники усердно сплять — час маємо.

— Я на своїх. Поїхали до мене в Ісківці, а звідти вже, як наговоримося, доставлю тебе до Віктора.

— Воістину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда?

Надворі сіяв дощик, зривався вітер полем, а їм в колясці було так зручно й затишно.

— Ну ж, ну, розказуй, — квапив Тарас Чужбинського. — Ти довго був там?

— Довго... Природа там!.. Вершини гір покриті білим снігом, по схилах — сосни, скелі, біжать річки в долини, де все цвіте...

— А люди? Які там люди?

— Чорні та довголиці. Похмурі, горді, ходять усі при зброї... ще й озираються весь час довкруг...

— Мабуть, їх зацькували?

— Якось я свідком був, як наші йшли в атаку на їхні саклі...

— Що це?

— Хати, по-їхньому. А хліб — чурек... Всю гору вкрили білі рухливі цятки, зблискують багнети, шаблі... То тут, то там пов'ється димок од пострілу, впаде ядро... А потім — ура, ура!.. Черкесів ніде не видно, ніби їх і нема, а схил гори встилають білі трупи...

— Чи знаєш ти, що там загинув Яків? — спитав Тарас похмуро.

— Граф де Бальмен?!

— Він. Ще у липні...

— Сволота!..

— Хто.

— Черкеси. Для них людину вбити!..

— Сволота шле туди солдатів, братику, — сказав, немов одрізав. — А ті — за волю б'ються, за рідні гори.

— Жаль Якова...

— Гадаєш, мені не жаль? А ще жалкіше, друже, що він поліг, примучуючи чужий народ, пригнічуючи свободу... Смерть має сенс лише за праве діло... Так я кажу?

— Напевне...

— І хрестять їх, підкорених? — спитав Тарас.

— Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до віри істинної та просвітять, і вже, гляди, брат постає на брата...

— Попи, ті діло знають! Гадюками залазять в душу, нівечать, беруть її на прив'язь... Псарі цареві!..

— Господи... — зітхнув Чужбинський. — їх би хоч не займав! Без церкви усяке благе діло зійде на пси...

— Ти не попович, бува, соколику? — спитав Тарас у приятеля. — Ні? То скажи, будь ласка, а злі діла не творяться з благословіння святих отців? Хіба вони осуджують сваволю панську, війни, в яких щодня лягають трупом тисячі невинних солдатських душ?

Замовкли. Вже в далині над річкою виднілося село, в якому жив Олександр Чужбинський і благоденствували його ж таки кріпацькі душі.

Будинок був не з перших, проте зручний і затишний. Тарас бував тут, як приїздив два роки тому на Україну, й не церемонився. Коли ввійшли в світлицю (чи кабінет?), метнувся до шафи з книгами.

— Нове щось є? Ти знаєш, мені бракує Байрона. Весь час чомусь здається, що мало, мало його читав... Ех, знав би я англійську мову!..

— А як французька, вивчив?

Махнув рукою.

— Пізно за мови братись, друже. Вони зосталися в моїй неволі...

— Я чув, поляки в Києві вивчають нашу мову, аби тебе читати в оригіналі.

Звістка була приємна, та він якраз побачив свою поему "Тризна", узяв до рук і запитав господаря:

— Ти це читав?

— Звичайно... Коли казати правду, ти пишеш краще рідною.

— Затуркали мене... Не можеш писать як слід, то й пишеш по-малороському...

Поклав у шафу книжку, ліг на диван. Згадав княжну Варвару і Яготин... Зітхнув і мовив:

— Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо мені про той народ та про Кавказ.

— Навіщо воно тобі?

— Почав писать поему, а знань чортма... Коли задумав "Гуса", то скрізь хватав, де тільки міг. Бодянський дав прочитать Шафарика, в Родзянка стрівся з Єдлічкою, що став мені в пригоді, а в Києві добув книжок по Чехії...

— Ну й що твій "Гус"?

— Написаний. Оце скінчив недавно. В Мар'янському, у Лук'яновича.

— Не зміг би щось прочитати з нього? — сів на диван Чужбинський. Він теж писав і розумівсь на віршах.

— Це зробим потім. Нині ж я прочитаю тобі новішу річ, містерію...

— І де воно береться в тебе?

— Душа болить... Не можу я спокійно дивитися на те, що твориться довкруг на нашій милій, святій землі!..

— Згориш завчасно.

— Краще згоріти враз, ніж тліти усе життя.

— Ти згущуєш, драматизуєш...

— Ні. Є межа, яку не можна переступити, не втративши свого лиця, душі своєї, власне, всього себе... На сотні тисячі квадратних верст — фільварок, хутір, миза, з якої йдуть панам раби, харчі та гроші!.. Галерою земля вся наша стала, а ми на ній — гребці прикуті...

Чужбинський слухав мовчки, не сміючи на нього звести погляду. Збагнувши, що перед ним розумний, та все ж панок, Тарас притих, отямився. Вже скільки так бувало, що він розпалювався і виливав зболілу душу марно. Глас вопіющий!.. Господи! Одні ще сонні, темні, а другі вже зреклися за ласий шмат незрячих своїх братів, штовхаючись, шукають місця ліпшого на шиї в них, де й так завізно!..

— Може, піти сказати, щоб нам дали щось випити і попоїсти? — спитав господар тихо.

— Незле, незле, — зрадів Тарас нагоді перемінити тему. Та й зголоднів.

Коли накрили стіл й поплив світлицею чарівний запах борщику, не став чекати, поки його попросять тричі, а вже за першим разом уволив щиру просьбу: кивнувши, мовчки випив. Чужбинський рушив слідом.

— Закушуй салом... — мовив, хапаючи повітря ротом.

— Колись, було, в Гребінки ми ласували таким сальцем, — сказав Тарас, згадавши і Петербург, і друзів по Академії, і земляків, які збиралися то тут, то там і мислили про свій народ, про землю рідну, звідки вони пішли й куди не всі повернуться, бо там нема до чого докласти рук...

— Не смачно?

— Що ти!

— Хмуришся...

— Та-а, всяке лізе в голову...

— Про що ж твоя містерія? — спитав нарешті Олександр. Кортить йому послухати.

— Про те, як у Суботові розкопували Богданів льох.

— Скарбів шукали?

— Марно. Знайшли лише мерця в кайданах.

— Козак чи шляхтич?

— А хто його тепер збагне... Дочубилися!..

Борщ їли мовчки. Одне, що вже було надвечір, а друге — кожен думав про щось своє і не бажав ділитися думками тими з ближнім.

— Родзянко тобі читав свої "стихи"? — спитав Чужбинський з посмішкою.

— А що ж мене турнуло звідти, як не вони! Так дременув, що й зошита свого забув, якого давав читати Єдлічці.

— Всі сороміцькі, певно?

— А то ж які... Щоправда, гірш од віршів його промови про запорожців та гайдамаччину. З Одеси хтось привіз йому Скальковського...

— "Историю Новой Сечи"?

— Та ні, "Наезды гайдамаков". Мерзенна книжка! А пан Родзянко аж захлинався, хвалячи її за те, що гайдамаки у ній — розбійники, бандюги, злодії... Для нього справжнє лицарство — лише гетьмани, пани полковники та іже з ними!..

— Налити ще?

— Не треба. І так пече... Піду провітрюсь трохи, — підвівся важко. Останні дні зробився якимсь сирим немовби...

— Там вітер, дощ.

— Пусте. Од вітру ми ще не хилимося... Розбійники!.. За волю, за свій народ розбійник піде на смерть?!

— Чого ти так мордуєшся? Собака, кажуть, бреше, а вітер носить...

— Е-е ні, його читають, цього Скальковського, і наша слава в очах людей читаючих стає ганьбою! Виходить, ми не мали держави, війська, принципів та ідеалів; були одні розбійники. Кумекаєш, куди він б'є? У саму душу!..

Надворі справді вітер зривав останнє листя, котив бур'ян. Бр-р!.. Добре, що одягнувсь виходячи... Важкими стали ноги... Чи не захворів, бува, Тарасе?.. Бездомному хворіти зле... Щоб віддали Федосю, напевно, він вже мав би своє пристанище... А як то їй, сердешній!..

Криниця, з якої він два роки тому вночі брав воду, була довкіл засипана кленовим листям. Тихо рипів, погойдуючись на дужім вітрі, журавель.. А хмари — ніби гори...

Чурек і сакля — все твоє;

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме зa своє,

Не поведе тебе в кайданах.

А в нас!..

О господи! Чи буде йому колись хвилина миру й спокою на цій землі? Де б він не був, що б не робив, печуть, снуються думи, складаються в слова, рядки!..

Вечір надходив темно-сірий, який буває тільки о цій порі. Ще сонце десь світило, та чорні хмари щільно прикрили землю... Холодно!..

Його злегка морозило. Пострелювало над лівим оком у голові... Щоб не піддатись хворості (якщо, звичайно, це вже вона), прогнав думки й прискорив крок. Важкі, холодні ноги вгрузали в листі... Хати, лелечі гнізда, — немов шапки черкесів, — були розмиті, ніби на акварелі... В тепло, до хати!.. Добре, що є на світі друзі, товариші... Він прочитає "Івана Гуса" й "Великий льох"... О! Може, й назвати так містерію?.. Якщо вже є, назветься якось... Завтра або позавтра виїде до Лемешівки, а звідти вже — в Переяслав, до Козачковського... Недобре щось з ним діється останні дні... Бурлаці осінь — мачуха...

Та нема в світі гірш нікому,

Як бурлаці молодому,

Гей-гей, як бурлаці молодому!..

Голос немов чужий, якийсь далекий ніби... Він прочитає зараз, що обіцяв, ще розпитає трохи про ті далекі, залиті кров'ю гори, переночує і вранці рушить далі... Що за напасть? Забув початок "Льоху", сиріч містерії...

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті...

Попереду, неподалік, з'явився освітлений квадрат вікна, і він зітхнув полегшено...

...Краще б він був найняв якусь підводу, щоб перебратися із Переяслава в село В'юнище! На Козачковського, що віз його, найшла якась стихія погомоніти, й Тарас, згадавши свою недавню поїздку в Київ, так знервувався, що знов відчув, як біль розходиться йому по тілі мороком. Місяць Андрій виходжував його в своєму домі, дозволив, як покращало, поїхати на кілька днів до Києва і скласти звіт комісії й тепер привіз — здорового — у затишний і дружній дім Самойлова, оскільки власний його будинок перероблявся. Тарас тут мав свій кабінет, із грубкою, що так ласкаво гріла, господаря, що був тактовний, тихий і ненабридливий, і господиню — лагідну, мов рідна мати. Та, попри всі ці блага, душа його не мала й години спокою. Нарешті це помітив Степан Никифорович і, стурбувавшись, зайшов надвечір уже на восьмий... ні, на дев'ятий день до гостя в його кімнату.

Тарас сидів і грівся, оскільки кожен вечір його морозило.

— Нездужаєте? — спитав Степан Никифорович.

— Сам не збагну... Щось діється таке зі мною...

— Живіт болить чи груди?

— Якийсь увесь зболілий ніби, збуджений... Погано сплю... Душа болить, напевно...

— Вам тут у нас погано, може, то ви скажіть...

— Чудово! Спасибі вам... Можливо, прийшла пора...

— Ну що ви! Я ледь не вдвічі старший, та й то про це не думаю. Хоча, як був молодший...

— А правда, що двадцять років тому ви теж були між декабристів? — спитав Тарас, коли господар сів у глибоке крісло біля вікна.

— Свобода вабить многих...